Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Так воно мені згадалося, чи я все це вигадав? Цих гастрономів уже немає. На місці «Морозовського» — ресторан «Желток». Випадково чи ні, але барну стійку в ньому розташовано на тому ж місці, де був відділ із кавоваркою та коньяком у колишньому гастрономі. Чи то дух місця продиктував свою вибагливу топографію, чи то дизайнер, який проектував нову ресторацію, мимоволі зреалізував свій притлумлений спомин? Замість «Театрального» також ресторан. На місці «БЖ» — «Кофехауз». Це цілком природний процес, місто модернізується, гастрономи зникають, на їхніх місцях виникають ресторації та мережеві кав’ярні. Втім, і сьогодні, проходячи Володимирською від університету до Андріївської церкви, я відчуваю цей прихований нерв міста. Таких нервів було і є вдосталь. І цей не найважливіший. Та саме його необов’язковість збуджує мою прихильність до нього. Адже часто-густо найбільше любиш щось зайве. Проте і для мене він уже поступово зникає, адже я торую нові власні маршрути. А юнаки та юнки, які нині вештаються вулицями міста разом зі мною, накреслять нову віртуальну карту, на якій будуть важливі інші місця. Однак і вони житимуть не так у геометричному просторі вулиць і будинків, яку чудернацькій топографії, яку творитимуть їхні бажання, страхи, фантазії та сподівання.

Модний вік

Про людський вік можна дізнатися за кількістю зморшок на обличчі. Вік дерева можна встановити за кількістю кіл на зрізі стовбура. Але для цього дерево слід зрубати, позбавивши його життя. Чи не так і з людиною? Доки вона жива, вона тікає від точних оцінок того, хто вона й наскільки вона молода чи стара. Доки людина жива, вона здатна дурити час. Життя, зрештою, і є постійним, та все-таки тимчасовим обдурюванням часу, сталою грою на випередження. Втім, переможця в цій грі наперед визначено. Коли людське життя завершено, час остаточно бере гору і ставить чіткі оцінки, адже точно можна встановити лише вік небіжчика. Головний герой роману Оскара Вайлда «Портрет Доріана Грея» все життя у магічний спосіб залишався молодим завдяки старінню власного портрета. Та коли він спробував знищити власне зображення, то загинув сам, перетворившись на огидного стариганя, а портретові повернулась уся чарівність молодості.

Чи після смерті також можна уникнути влади часу, його невблаганної визначеності? Але як? Вносячи і в життя сталу невизначеність? Чи не є новітня життєва стратегія downshifting, окрім решти, ще й одним зі способів утечі від чіткого визначення свого життя відповідно до певних соціальних ролей? Що криється за цим небажанням визначити себе в рамках усталеної соціальної системи? Чи не острах старіння і смерті? Не визначаючи себе чітко у цих рамках, не прагнучи соціального та фінансового успіху, тобто не роблячи кар’єру, людина заразом не визначає і власного віку. Адже робити кар’єру — це писати CV.

Часом буває, що й після смерті вік людини залишається невизначеним. Іноді це зумовлено красивими легендами. Скажімо, досі достеменно невідомо, коли народилася мексиканка Консуело Веласкес Торес — авторка найпопулярнішої пісні XX сторіччя «Besame mucho» («Цілуй мене міцно» в українському перекладі) — у 1916 чи в 1926 році. Може, справа в тому, що достеменно відома саме дата створення цієї пісні — 1940 рік. Сама ж Консуело розповідала, що написала її під впливом сюїти іспанського композитора Енрике Ґранадоса «Ґоєскі», коли вона ще ні з ким не цілувалася. Історія про неціловану чотирнадцятирічну дівчинку, яка створила головний еротичний гіт сторіччя, звучить дуже романтично. Але романтичний ефект, м’яко кажучи, трохи марніє, якщо Консуело написала цю пісню у 24 роки.

Жінки, як знаємо, часто схильні приховувати власний вік, прагнучи здаватися молодшими. Той-таки Оскар Вайлд геніально жартує із цього приводу в п’єсі «Як важливо бути серйозним», вкладаючи в уста однієї з героїнь іронічну заувагу щодо віку великосвітських дам: «Тридцять п’ять — це дуже привабливий вік. У лондонському суспільстві є багато жінок найшляхетнішого походження, які за власним бажанням багато років поспіль залишаються тридцятип’ятирічними. Леді Дамблтон, наприклад. Наскільки мені відомо, їй усе ще тридцять п’ять саме відтоді, як їй сповнилося сорок, а це було вже багато років тому»[14]. Однак у сучасній культурі молодяться не лише жінки. Головне захоплення сучасної людини — це захоплення молодістю. Якщо не бути, то принаймні здаватися молодим — ось слоґан сьогодення. Головне виробництво сучасності — це не виробництво зброї чи високих технологій, а виробництво молодості або ілюзії молодості. Пластична хірургія, косметологія, дієтологія, shaping і Photoshop є галузями цього виробництва.

Але так було не завжди. Існували епохи й культури, в яких модною була не молодість, а інший вік. Молодість може бути немодною. Молодості можна соромитися. У японському фільмі «Легенда про Нараяму» одна з героїнь, жінка похилого віку, вибиває собі зуби, оскільки у старої не можуть бути добрі зуби. Виглядати молодо в старості непристойно, а в деяких культурах навіть небезпечно — можуть сприйняти за відьму і стратити. У Давній Греції, як відомо, моментом найвищого розквіту всіх духовних і фізичних сил людини вважали вік сорока років. У давніх греків навіть був спеціальний термін, який позначав цей вік — акме, що можна перекласти як вищий ступінь, верхівка, розквіт тощо.

Акме — це вік зрілості. У цьому віці людина має сягнути найвищого рівня реалізації своїх здібностей. Якщо вона спромоглася зробити це, її життя минуло не марно, якщо ні, то не було чого жити. Але чи не призводить це до вікового расизму? Чи не змушують нас ось так оцінювати все розмаїття наших переживань лише з огляду на короткий період зрілості? Чи не має кожен етап нашого життя від народження до вмирання власну цінність? Може, усвідомлення цього й означає справжню зрілість. Не вік визначає людину, а людина власний вік своїм ставленням до життя, смерті і безсмертя. Той, хто приймає життя в усіх його проявах таким, яким воно є, сповнений життя у будь-якому віці. Така людина самодостатня і в юнацтві, і в старості.

Утім, триб життя будь-якої людини завжди зумовлено тією культурою, в якій вона живе. Можна припустити, що модність того чи того людського віку в певній культурі зумовлено історичним віком самої культури. Для культур, що лише зароджуються, типовим є культ давнини, для культур, які старіють і занепадають, — культ молодості. В історії є багато прикладів цього. Нова культура Відродження шукає обґрунтування в Античності. Для багатьох культур, які зберігаються сторіччями, характерний культ дитинства. В одній і тій же культурі елементи вмирання можуть співіснувати з моментами незрілості. Це пов’язано з тим, що різні аспекти однієї культури можуть мати різний вік. Вишукане й витончене мистецтво на межі декадансу може співіснувати з нерозвиненою політичною та правовою культурою, розвинута індустрія і високі технології — з варварськи примітивними уявленнями про моральність, фізична досконалість більшості членів суспільства — з їхньою духовною інфантильністю. Лише справді зрілі культури досягають справжньої гармонії і тому здатні сприймати себе такими, якими вони є. Тільки вони без остраху вдивляються у власне відображення в магічному дзеркалі історії, не запитуючи, чи вони найкращі у світі. Поклоніння старості, як і бунтарське небажання визнати її неминучість, є проявами незрілості. Лише людина, здатна з гідністю прийняти свій біологічний вік, і культура, здатна прийняти свій історичний вік, справді здійснилися.

Мандрівки крізь час

Перше, що спадає на думку, коли замислюєшся про мандрівки крізь час, — це, звісно, машина часу, яку створила геніальна фантазія Герберта Велса. Український письменник кінця XX сторіччя Фелікс Кривін використовує вигадку британця, аби створити власну фантастичну історію. У його повісті «Я вкрав машину часу» історик із майбутнього краде машину часу і втікає на ній у минуле, аби дізнатися, хто є зрадником у партизанському загоні часів Другої світової війни. Він опиняється в цьому загоні, будучи певним, що всі партизани приречені на загибель. І саме це знання робить із нього зрадника. Потрапивши в полон із дівчиною-партизанкою, в яку вже встиг закохатися, він, аби врятувати її від тортур і наблизити неминучу смерть, розповідає ворогові всі таємниці загону. Відтак усі партизани гинуть, а недолугого історика, попри його бажання, рятує таємний агент, надісланий із майбутнього. Цей фантастичний сюжет змушує поглянути на минуле не як на послідовність фактів, а як на нашу оповідь про них. Минуле — це не те, що відбулося, а те, що ми розповідаємо про нього нині. Але тоді наше майбуття є лише розповіддю про наші теперішні очікування.

У менш відомому творі Велса, оповіданні «Новий пришвидшувач», ідеться про винайдення засобу, через уживання якого людина вповільнює для себе перебіг часу, встигаючи за миті пережити години. Чи не опинилися ми сьогодні в схожій ситуації? Чи не призвело стрімке пришвидшення всіх процесів нашого життя до того, що змінився сам перебіг часу, минуле й майбутнє стиснулися до теперішнього? Сучасний літературознавець і філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт говорить про те, що сьогодні змінилася сама сутність часу. Іще в середині XX сторіччя люди жили в часі, який велично плинув від минулого до майбутнього. Минулі роки ховалися від них під серпанком забуття і губилися в культурно-історичній далечині, а майбутнє здавалося чимось непередбачувано новим. Сьогодні ми натомість живемо в дуже щільному й водночас місткому Тепер. У ньому зникає межа між теперішнім, минулим і майбутнім. Забуття компенсують технічні засоби збереження інформації, а культурно-історична дистанція зменшується аж до відсутності в нескінченних римейках, реміксах і ремастеринґах. Як сказав Вальтер Беньямін, настала доба технічного репродукування витвору мистецтва, і це створило новий спосіб його сприйняття. А поширення технічного репродукування на всі сфери нашого життя створило новий спосіб переживання часу. Наші діти часто-густо слухають ту саму музику, яку слухали наші батьки, дивляться оновлені версії старих фільмів. Минуле не віддаляється від нас. Воно тут, напохваті, в електронному фотоархіві, в аудіо- або відеофайлі. При цьому сучасні технічні засоби уможливлюють збереження минулого майже без втрати якості. Коли аналогові носії замінили цифровими, минуле увірвалося в сучасність. Живий час наче поступився штучній цифровій вічності. Майбутнє також непомітно змінило свою природу. Воно тепер не збуджує фантазію новизною можливих сюжетів, а відлякує катастрофою, сутність якої очевидна в сучасності. Андрєй Тарковський передбачив це, коли вклав до вуст одного з героїв фільму «Сталкер» такі слова: «Це раніше майбутнє було лише продовженням теперішнього, а великі зміни майоріли десь там, попереду, а тепер майбутнє злилося з теперішнім». Цю думку відтворює Ларс фон Трир у фільмі «Меланхолія», показуючи, що кінець нашого світу примітивно простий і передбачити його надто легко: на Землю налетить величезна зірка на ім’я Меланхолія і поглине її. Втім, очікування цієї катастрофи, яке породжує меланхолію, приходить не з майбутнього. Це очікування пронизує сучасність. Меланхолія розлита в сучасності, вона вже тут, і кожен герой фільму відчуває її по-своєму.

Однак, можливо, така трансформація часу — це не так уже й погано. Може, ми нарешті потрапили до божественного вічного Тепер. Адже Бог не живе у часі, для нього не існує ані минулого, ані майбутнього. Він одвічно перебуває у всеохопному теперішньому. Проте, не варто забувати, що наше вічне Тепер відрізняється від божественного своєю штучністю. Ми неспроможні зупинити перебіг часу. Ми здатні лише навіки зафіксувати його моменти. Що це нам дає і чим загрожує? Фантастичний сюжет роману аргентинського письменника Біоя Касареса «Винахід Мореля» вказує нам на одну із жахливих можливостей такої штучної фіксації часу. Герой цього твору потрапляє на острів, на якому стикається з дивною реальністю, що складається з окремих стало повторюваних фрагментів. Поступово він здогадується, що цей ефект створюють хитромудрі апарати, які програють ті ж самі зафіксовані в незбагнений спосіб сюжети. Люди, які з’являються у цих сюжетах, день-у-день промовляють одні й ті ж слова і здійснюють ті самі вчинки, з ними відбуваються ті самі події. При цьому ці люди настільки реальні, що їх можна не лише почути і побачити, але й відчути на дотик. Самі ж вони, звісно, не сприймають нічого, що не є моментом колись зафіксованої реальності. Ба більше, нам невідомо навіть те, чи вони взагалі щось сприймають, зокрема самих себе й плин часу, в якому вони існують. Це питання залишається без відповіді, як і питання сучасного австралійського філософа Девіда Чалмерса про те, чи мають досвід зомбі. Я можу уявити зомбі, який діятиме так само, як я, але мені ніколи не вдасться збагнути, на що це схоже: бути зомбі. Всередині зомбі панує суцільна темрява. Я не можу наважитися на твердження, що зомбі, як і я, переживає себе в цьому світі як того, хто переживає цей світ, тобто неможливо говорити про те, чи є в зомбі самосвідомість. А це також означає, що нам невідомо, чи переживає зомбі плин часу.

Героєві роману Касареса вдається втекти з цього острова живих привидів або віртуальних зомбі. А згодом він дізнається про те, що неподалік від місця його тимчасової ізоляції в океані було знайдено корабель на дрейфі, весь екіпаж і пасажирів якого вразила дивна хвороба. Усі вони почали поступово зникати, наче невидимий невблаганний ластик стирав їхні тіла з картини світу. Це, здогадно, і були ті люди, чиї зображення герой роману побачив у повторюваних сюжетах на острові. Зберігши у вічному відтворенні декілька днів зі свого життя, самі вони зникли. Страховинна карикатура на нашу цифрову вічність, чи не так?

Проте нас уже багато разів лякали кінцем усіх часів, кінцем світу або кінцем історії, а час, як і раніше, все тече. І найзахопливішою мандрівкою в ньому є життя кожного або кожної з нас, найзахопливішою саме через її неповторність. Чи має рацію Фридрих Ніцше, говорячи про вічне повернення? Усе пережите й здійснене повторювалося й повториться нескінченну кількість разів. На думку Мілана Кундери, саме це нескінченне повторення здатне надати сенс кожному нашому переживанню, саме це повторення звільняє нас від «нестерпної легкості буття». Einmal ist keinmal. Одного разу — це ніколи. Що швидкоплинне, те легковаге. Насправді існує лише те, що, здійснившись одного разу, здійснюватиметься незліченну кількість разів. Чи все навпаки? Може, лише неповторне має значення? Чи не надає кожному життю його неповторного сенсу лише те, що ніколи не повториться у часі? Готових відповідей на ці запитання в нас немає. Ми шукаємо їх у наших мандрівках крізь час без надії віднайти їх. Contra spem spero. Без надії сподіваюсь, як казала Леся Українка. Втім, самі ці пошуки та мандрівки й надають сенсу нашому існуванню. Та ми можемо подорожувати часом, лише перебуваючи в теперішньому. Адже лише теперішнє є для нас справжнім і дійсним. Теперішнє — це кабіна машини часу, перебуваючи в якій, ми рухаємося нашим минулим і майбутнім.

Мінливі цінності чи цінність мінливості

Мене тішить і водночас засмучує образ французького філософа Дені Дидро з фільму Ґабриеля Аґійона «Розпусник», який він зняв за однойменною п’єсою Ерика-Емануеля Шміта. Великий вільнодумець пише для енциклопедії статтю про мораль, розриваючись між обожненням вільного кохання і строгістю у вихованні власної чотирнадцятирічної доньки, яка вже прагне скуштувати те, що так несамовито й необережно пропагує її нещасний геніальний батько. У цьому сюжеті — споконвічна екзистенційна драма людини.

Ми завжди знищуємо цінності попередніх поколінь і створюємо їх для поколінь прийдешніх.

Переоцінка всіх цінностей Фридриха Ніцше — це лише фортель, викрутас, трюк інтелектуального факіра, який намагається магічним жестом здійснити нездійсненне: зруйнувати старі цінності, замінивши їх новими, марно сподіваючись на те, що для нащадків ці нові цінності не перетворяться на старі, які, за логікою самого Ніцше, мають бути зруйновані. Не варто забувати, що німецький філософ проголосив не смерть Бога, а смерть старого бога, замінити якого має новий. Але, як кажуть, усе нове — це добре забуте старе. Нове приречене стати старим, а старе може виявитися новим — ось іронічна логіка історії, що проступає крізь наївні захопливі зойки про невпинний поступ. Сам Ніцше говорить про вічне повернення. Ця ідея обертає будь-який радикалізм щодо минулого проти самого себе. Що радикальніше ми заперечуємо минуле, то радикальніше майбутнє заперечуватиме нас і наше заперечення нашого минулого. Та чи повертає заперечення заперечення до того, що заперечувало перше заперечення? Якщо вірити Геґелю, то ні. Заперечення заперечення об’єднує обидва заперечення і синтезує щось нове. Це нагадує життя Сабіни з роману Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Її шлях є шляхом зради. Спершу зради патріархально-комуністичного світу батьків заради богемного чоловіка, потому втеча від набридлого чоловіка, що, втім, не повернула її до світу батьків, а вела далі від зради до зради, від нового до ще новішого, аж поки сама новизна перетворилася на щось застаріле. Але якщо новизна може стати звичною, то це не означає, що звичне старе може без змін залишитися з нами.

Старе не повернеться. Старі цінності, колись знехтувані, зникнуть у бездонній вирві часу. Намагання відродити їх через заперечення їх заперечення створять щось неочікуване й неймовірне, а деколи навіть жахливе. У новелі «Раґнарьок»[15] Хорхе Луїс Борхес розповідає про свій сон. У ньому він із колегами з факультету філософії і літератури стає свідком повернення великих поганських богів сивої давнини, яких тривалий час переслідували християнство й іслам. Попервах інтелектуали зустрічають богів оваціями, але потім із жахом розуміють, що «вони підступні, тупі й жорстокі, як старі хижі звірі, і якщо ми боятимемося їх або співчуватимемо їм, вони знищать нас»[16]. Сторіччя переслідувань призвели до їхньої деґрадації та виродження. Сон закінчується тим, що вчені вихоплюють пістолети і з насолодою вбивають богів.