Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Одним із таких чинників у сучасному світі є так звана сексуальна революція, що відбулася в європейській культурі в середині XX сторіччя. Вимога щиро виражати власні емоції є проявом соціокультурного процесу, який почасти є продовженням сексуальної революції, а почасти — своєрідною антисексуальною контрреволюцією.

Нормальна реалізація людської сексуальності передбачає послідовність фаз: зародження сексуального бажання, зростання збудження, задоволення, згасання збудження, тимчасове або остаточне згасання бажання. Це навіть не фази, а хвилі, які накочуються одна на одну, посилюючи або притлумлюючи одна одну. Кожна з цих хвиль має складну психічну, зокрема емоційну, структуру. Отже, вимога прямого прояву одиничної емоції руйнує сексуальність.

Антисексуальна контрреволюція через радикалізацію виявляє деякі антисексуальні риси самої сексуальної революції. Повернення до природи не означає повернення до втраченої сексуальності, адже говорити про сексуальність тварин можна лише в переносному сенсі. Так само вимога завжди щиро виражати всі свої емоції начебто наближає нас до тварин, хоча і їм відомі «хитрощі розуму». Але чи повертає це нам нашу людську природність? Аж ніяк! Варто погодитися з одним із засновників філософської антропології XX сторіччя Гельмутом Плеснером, який уважав, що людська природність має штучний характер. Природність людської сексуальності також не можна звести до безпосередньої тваринності. Сексуальність завжди опосередкована культурою. Тут знову варто згадати думку Плеснера про те, що людська безпосередність має опосередкований характер. Сексуальність є начебто чимось найбезпосереднішим у нас, що має даватися взнаки в безпосередніх проявах. Утім, саме в осерді цієї вдаваної безпосередності ми віднаходимо складні жести й ритуали опосередкування. Людина майже ніколи не реалізує чуттєвий потяг відразу, щойно він виник. Затримка реалізації сексуального потягу сама по собі є доволі складною системою різноманітних ритуалів, головним із яких є флірт. А флірт завжди реалізується через примхливе плетиво культурних кодів.

Емансипація сексуальності у сексуальній революції була тісно пов’язана з емансипацією жіночості, зі стиранням меж між жіночим і чоловічим: довге волосся у хлопців, чоловічий одяг у жінок. Але чи не призводить таке стирання меж між статями до втрати сексуальності як такої? Тоді наступним кроком має стати стирання вже не зовнішніх, а й внутрішніх меж. Якщо кожна емоція має бути відразу виражена, то не існує специфічно чоловічого й жіночого способу виразу емоцій, адже це передбачало б опосередкування виразу, що спричинило би його нещирість. Але відмінність тілесного виразу сексуальних емоцій жінки від сексуальних емоцій чоловіка зумовлено відмінністю побудови тіла чоловіка й жінки, так само, до речі, як особливість прояву емоцій кожного з нас зумовлена особливостями побудови наших тіл.

Якщо центральним чоловічим образом сексуальної революції є юнак із довгим, як у жінки, волоссям, але часто-густо з вторинними статевими ознаками у вигляді, скажімо, бороди, то центральним образом антисексуальної контрреволюції є істота, позбавлена чітко виражених статевих ознак. Стать подолано, секс — то просто забаганка!

На думку спадає фільм Бертрано Бонело «Порнограф», головний герой якого — режисер порнофільмів. Це чоловік середнього віку, схожий на Ніколо Паганіні: довгий ніс, довге чорне волосся, сумний погляд красивих втомлених очей. Він надто серйозно ставиться до своєї професії, постійно перебуваючи у «творчому пошуку». Цей пошук заважає нормальним стосункам із жінками. У його житті немає сексу, секс у вигляді порно перетворюється на недосяжний предмет його фантазії. Натомість його молодий син виступає проти порнографії. Він навіть бере участь в акціях протесту проти розповсюдження порнографії. Ми могли би назвати його соціальним активістом, який бореться проти порно. Винагородою за це є кохана юнка, з якою він щасливий. Ключовою сценою фільму, в якій представлено еротичні стосунки сина з його дівчиною, є їхні любощі на лузі за містом. Сама сцена вкрай цнотлива. Ми навіть не бачимо їхніх оголених тіл. Це не секс, а тільки натяк на секс. Але насамкінець ми бачимо оголеного юнака, що сидить у високій траві, а потому в кадрі пробігає отара солодко милих овечок. Сцени життя батька — це кіч порно, сцени життя сина — це кіч ідилічного кохання. Адже ідилія — це кіч par excellence. А якщо вірити Мілану Кундері, то «кіч — це параван, що прикриває смерть».

Головним слоганом сексуальної революції є гасло «Секс без близькості!». Головним слоганом антисексуальної контрреволюції мав би стати вислів «Близькість без сексу!», але так і не став, адже обидва слогани нещирі. За ними криється споконвічне людське прагнення здобути близькість через секс, а секс через близькість.

Порно й ідилічне кохання — це два полюси, на яких замерзає людська сексуальність. Це два полюси, на яких нашу сексуальність фрагментують і примітивізують. На обох полюсах холод нелюдяної щирості перетворює людську сексуальність на кригу, що розпадається на кристали окремих почуттів і потягів. «Снігову королеву» Андерсена можна зрозуміти як казку про протистояння порно й ідилічного кохання. Уламки чарівного дзеркала, які застрягли в Каєвих очах і серці, — це фрагменти порнофільму. Ґерда є його ідилічним коханням, що розтопить ті уламки. Але прихована правда цієї казки полягає в тому, що Ґерда поверне Кая до примітивного світу, в якому також немає місця розмаїттю людської чуттєвості, а отже, справжній людській сексуальності, до світу, де панує вдавана щирість ізольованих емоцій. Це не справжній світ, а маленький дах із квітами під ванільним небом.

Сексуальний конструктор

Людська сексуальність є складним комплексом почуттів, цінностей і настанов. У ній немає нічого однозначно позитивного й однозначно негативного, однозначно творчого й однозначно руйнівного, однозначно прекрасного й однозначно потворного, однозначно жіночого й однозначно чоловічого. Сексуальність кожного й кожної з нас — це складна суміш потягів і страхів, заборон і порушень.

У романі «Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера зізнається: «Герої мого роману — це мої власні можливості, які не здійснились»[24]. Цим зізнанням він дає нам ключ до одного з можливих прочитань цього твору, а зрештою, до прочитання будь-якого витвору мистецтва, ба більше, до тлумачення будь-якого продукту культури. Варто лише додати, що прочитання, яке претендує на розуміння, перетворює ці авторові можливості на можливості самого читача, а таке перетворення вимагає поглянути на них як на можливості будь-якої можливої людини. На героїв роману Кундери можна подивитися не як на окремі особистості, а як на деталі конструктора, із яких можна скласти будь-яку особистість. Із цих деталей можна скласти і людську сексуальність.

Головний герой роману — хірург Томаш. Він живе в середині XX сторіччя у Чехії. Його країна на коротку історичну мить відчула свободу, але Совєтський Союз притьмом нагадав їй, що вона є його служницею. Згадка про політичне тло Томашевої сексуальності невипадкова: Кундера повсякчас змішує еротику та політику.

Томаш є людиною, «яка в глибині душі усвідомлювала свою нездатність до кохання й тому почала його вигадувати»[25]. Ця нездатність до кохання народжується із розриву з дружиною. Після розлучення вона опирається його зустрічам із сином, і Томаш, зрештою, розуміє, що син йому теж не потрібен. Як я вже згадував, Кундера вплітає політику в еротику. Томашеву відразу до дружини почасти зумовлюють політичні чинники, адже вона ортодоксальна комуністка. Томаш уважає, що й сина вона виховуватиме згідно зі своїми дурнуватими політичними принципами і він виросте тупим прихильником режиму. Час покаже, що Томаш помилявся. Його син, можливо, наперекір власній матері, взоруватиметься на свого батька й пристане до дисидентів, але це не приведе до їхньої близькості з Томашем. Адже і в політиці, і в еротиці Томаш уникає як крайнощів, так і сталих зав’язків.

Томашеві батьки стають на бік невістки. Якщо Томашу не потрібен власний син, то й Томаш не потрібний батькам. Політичні уподобання Томашевих батьків нам невідомі; їхня прихильність до його жінки має більш загальний характер. Мабуть, це острах свободи як такої. Батьків дратує те, що Томаш так легко позбувся своїх зобов’язань перед дружиною і сином, отже, він так само легко може позбутись і зобов’язань перед ними. Конфлікт із колишньою дружиною призвів до розриву з матір’ю та батьком. Томаш втрачає і зв’язок із батьками через нездатність побудувати власну сім’ю, і вкоріненість у традиції, здобувши нестерпну легкість буття.

Із цього народжується Томашів страх перед жінками. Відтепер у стосунках із кожною новою коханкою він намагатиметься відтворити цю нестерпну легкість, що стає його помстою традиції. Він замінює традиційні сталі важкі стосунки на легку «еротичну дружбу». На його думку, «лише несентиментальні стосунки, коли кожен з двох не претендує на життя й свободу другого, можуть принести обом щастя». У нього безліч коханок, але із жодною він не може залишитися на ніч. Спільний сон — це надто інтимно для нього, це інтимніше за секс, це те, що пов’язує двох людей, попри їхню волю, адже вони сплять і не здатні чинити на власний розсуд.

Але Томашева сексуальність має й інший бік. Це пов’язано з його професією. Новий роман, як і огляд у кабінеті лікаря, він починав зі слова «Роздягніться!». Він не торкався, а наказував, що збуджувало жінок. Не дотик, а коротке слово. Не пестощі чи лестощі, а владний наказ. Томашів потяг до жінок — це не прагнення насолоди, а «жадоба оволодіти світом». Він як хірург прагне «розкрити своїм скальпелем розпластане тіло світу». Він не романтичний бабій, який шукає в усіх жінках одну, омріяну й обрану. Усі коханки романтичних бабіїв схожі одна на одну. Томаш — епічний бабій, який у кожній новій коханці шукає цілком нового. Тому секс для Томаша не пов’язаний із коханням. Єдине кохання його життя — це Тереза, яка з’являється в його житті випадково, але залишається в ньому назавжди. Сексуальністю Томаша є вільний пошук, а його кохання — це покора неминучості випадку.

Але й у коханні Томаша до Терези дається взнаки його прагнення до свободи. Майже наприкінці роману Томаш бачить уві сні чарівну дівчину. Прокинувшись, він розуміє, що не знає цієї дівчини і що бути з нею — щастя для нього. Але він одразу усвідомлює, що, не вагаючись, відмовився би від цього щастя, аби бути з Терезою, яка випадково сталася в його житті. Томаш вигадує власне кохання, але вигадка для нього важливіша за кохання, бо вигадка вільна, а кохання поневолює.

Томаш дарує нам дві деталі сексуального конструктора: еротичну дружбу й кохання як вигадку.

Головна вигадка його життя — це вигадка кохання до Терези.

Тереза кричить, коли кохається з Томашем. Вона затуляє очі і кричить. Це не крик хоті. Хіть потребує дистанції, насолоди від споглядання. Тереза прагне знищити будь-яку дистанцію. Вона прагне розчинити в цьому крику себе й Томаша. Вона намагається подолати тілесність, поєднати тіло й душу. Вона намагається розв’язати картезіанську проблему душі й тіла. Тереза є, мабуть, найбільш філософічним і найменш еротичним персонажем роману й елементом конструктора. Гола тілесність, виставлена напоказ, нагадує Терезі безсоромний світ матері, яка була красунею, але змарніла й зухвало виставляла напоказ своє постаріле тіло як закид світові. Мати ходила квартирою голяка, не затуляючи вікон фіранками. Це дратувало Терезу. Вона заслоняла вікна, а мати реготала з цього. Для Терези, за висловом Кундери, власне тіло було палубою корабля, на яку колись мала вийти команда її душі. Саме тому вона часто ставала оголена перед дзеркалом і уважно розглядала власне тіло. Для неї її тіло було особливим. Мати ж намагалася довести однаковість усіх тіл. Світ матері — це світ комуністичного концтабору, в якому всі оголені й усі однакові. Цей світ переслідував Терезу у жахливих снах. В одному з них вона марширувала оголена серед інших оголених жінок навколо басейну, над яким у кошику сидів Томаш. Жінки мали співати й присідати. Ту, що робила це незграбно, Томаш убивав. Інші реготали й марширували далі, співаючи й присідаючи. А Тереза відчувала, що вже не здатна буде ще раз присісти, і Томаш застрелить її. Цей світ жахав Терезу, а водночас і приваблював. Її манила до себе ця однаковість позбавлених душі тіл. Її вабила «солідарність бездушних».