Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Присутність — це сконцентроване перебування в теперішньому. Таке перебування можливе в різних практиках, зокрема в спорті. Ґумбрехт наводить фантастично влучний опис цього стану славетного американського плавця Пабло Моралеса, який якось зізнався в тому, що повернувся до спорту після тривалої паузи не так заради нових перемог і нагород, яких він і так уже мав удосталь, як заради того, аби знову пережити «занурення у зосереджену напруженість».

Варто лише додати, що відчуття присутності у зазначеному сенсі повноцінного переживання теперішнього, яке збуджує в нас ікона, ми можемо пережити й в інший спосіб. Кажучи інакше, іконою може бути будь-який образ. Тут мені спадає на думку картина Кееса ван Донґена «Жінка з блакитними очима», яка в дивовижний спосіб дуже простими художніми засобами фавізму створює потужний ефект присутності. Пригадую, як я вперше побачив цей портрет, увійшовши до однієї з виставкових зал «Альбертини» у Відні. Він висів на протилежній від входу стіні на відстані декількох десятків метрів від мене, але відразу прикував до себе мій погляд. Я вже не бачив нічого обабіч того шляху, який я пройшов, наближаючись до цього обличчя. Решта картин просто зникла для мене на тлі присутності цього жіночого обличчя, яке вабило й манило мене до себе.

Порушуючи музейні правила, я сфотографував цей портрет, і він досить довго прикрашав екран моєї мобілки, яку я згодом загубив, не забувши цього обличчя. Залишімо без відповіді питання, чи нагадувало воно мені жіноче обличчя з мого життя.

Отже, маємо уточнити: іконою може бути зображення будь-якого обличчя. Це означає те, що ми можемо пізнати божественне насамперед через зв’язок з іншою людиною.

Образ Бога — це образ Іншого.

«Людині потрібна людина», — каже герой фільму «Солярис» Андрєя Тарковського. У цьому сенсі дуже показовою є присвята на початку вже згадуваної книжки Ґумбрехта «Виробництво присутності»:

This book is dedicated to

LAURA TERESA

whose presence tells me that I am alive,

every morning —[12]

Цю книжку присвячено

ЛАУРІ ТЕРЕЗІ,

чия присутність говорить мені, що я живий,

щоранку.

Вино і таємниця світу

…вино здається мені справді космічною проблемою.

Хосе Ортеґа-і-Ґасет

Іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґасет вважає, що поступ полягає не у виникненні нових ідей, а в удосконаленні нашої спроможності сприймати обмежену кількість таємниць, «які пульсують, як вічні серця, у таємних глибинах історії». Однією з таких таємниць, на його думку, є вино. Але якщо вірити тому, як сам іспанський філософ бачить зміну нашого ставлення до вина, то це не поступ, а занепад. Вино, яке було богом у стародавні часи, перетворилося на банальну проблему алкоголізму. У цьому дається взнаки загальна ницість сучасності: ми втратили чутливість до таємниці світу, сприймаючи лише примарний шар буденності. В есеї «Три картини про вино» Ортеґа-і-Ґасет спостерігає процес цієї деґрадації на прикладі трьох картин: «Вакханалія» Тиціана, «Вакханалія» Пусена та «П’яниці» Веласкеса.

На Тиціановій картині «Вакханалія» зображено людей за містом, які відпочивають і п’ють вино. Вони розкуті й щасливі. Напруження щоденності спало, вони потрапили у чарівну казку вседозволеності. Дехто з них уже скинув одяг. Усі тіла прекрасні: і кремезні тіла молодиків, і привабливі тіла юнок, і тіло маленького хлопчика. Оголені, напівоголені й вбрані в красивий одяг люди перебувають на тлі природи, що постає не як ворожа стихія, а як казковий простір їхніх розваг. Зелене листя дерев блищить від сонця на тлі блакитного прозорого неба й білих незагрозливих хмар. На задньому плані біле вітрило майорить на спокійному морі. Люди пустують, але в цих пустощах — найвища мудрість: «вино, що саме є мудрим богом, наділило їх здатністю миттєвого інтуїтивного осягнення великої таємниці».

Сп’яніння не заважає спогляданню, а посилює його. Цей сюжет ми успадковуємо від Давньої Греції. Мабуть, невипадково на амфорах, гідріях, ольпах та інших посудинах для вина часто було зображено людські очі або їхню метафору у вигляді концентричних кіл як символ споглядання. Цей мотив зринає у вірші Пауля Целана «Глеки» як чудернацька інверсія сенсу — не люди п’ють вино з глеків, а глеки випивають наші очі: