Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Епілог

Доля чарунок

Чарунки долі не вічні. Ми створюємо їх своїми оповідями про власну долю. Деякі з них осідають у книжках, деякі переходять з уст в уста, а деякі розчиняються в імлі минулого.

Зрештою, претензія на створення чогось вічного також є вельми радикальною, а до того ж дурнуватою. Адже розумна людина знає про минущість усього в цьому світі. Якби кожен витвір залишався назавжди, то незабаром у світі вже не було би місця для чогось нового. Ми маємо вмерти, аби звільнити час і простір для життя наших дітей. Наші твори мають змарніти, зблякнути й зникнути, аби звільнити місце творам прийдешніх поколінь.

«Einmal ist keinmal». «Одного разу — це ніколи». Ніколи не лише через незначущість миті порівняно з нескінченністю часу. Усе, що відбувається, має зникнути, а отже, неповторне зникне назавжди, перетворюючись на небуття. Чи надає це нашому буттю нестерпну легкість? А чи, може, доля чарунок, що мають зникнути, чарівна саме через їхню приреченість на зникнення? Адже найбільше любиш не просто щось зайве, а те, чого могло б і не бути.