Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Та чи можна досягнути досконалості в усьому? Чи не означає досконалість однієї із власних здібностей відмову від удосконалення інших здібностей? Чи не є така вузька спеціалізація запорукою досконалості в окремій сфері людської самореалізації? Досконалість — дороге вино, яке потребує довгої витримки. У совєтській ідеології панувала концепція гармонійного розвитку всіх здібностей людини. Ідеальний член комуністичного суспільства поставав як універсал, який зранку може працювати робітником на заводі, вдень встановлювати спортивні рекорди, ввечері створювати шедеври мистецтва, вночі здійснювати наукові відкриття, а на додачу до цього брати активну участь у політичному житті суспільства, ухвалюючи доленосні історичні рішення. Та чи не призводить така універсалізація до цілковитої депрофесіоналізації? Чи не є наслідком такої тотальної депрофесіоналізації в нашому постсовєтському суспільстві безрукі працівники, вічно втомлені спортсмени, безталанні митці, неосвічені науковці й безграмотні політики?

Та й узагалі, чи завжди прагнення до досконалості навіть в окремій сфері веде до бажаного результату? Чи завжди невпинні вправи ведуть до досконалості й чи не є вміння вчасно зупинитися ознакою вищої майстерності? Якщо дослухатися до народної мудрості, то, з одного боку, варто визнати правдивість вислову: «Хто має терпець, той буде митець». Але з іншого боку, є і зайва старанність, яка унеможливлює досягнення бажаного результату. Колись я запитав у свого батька, який усе життя присвятив хірургії: «Чим досвідчений хірург відрізняється від недосвідченого?». Він абсолютно серйозно відповів: «Досвідчений хірург завжди знає, коли слід зупинитися». Тут спадає на думку іронія славетного німецького філософа Едмунда Гусерля щодо створеної ним феноменології — однієї з найвпливовіших філософських доктрин XX сторіччя. Як відомо, він упродовж усього життя вдосконалював феноменологічний метод дослідження, а наприкінці свого творчого шляху, вже маючи світову славу, полюбляв розповідати учням історію зі свого дитинства. Гусерль згадував, як, будучи маленьким хлопчиком, мріяв про складаний ножик. Отримавши його в подарунок, він був такий щасливий, що постійно заточував його і тому зламав. У цій дитячій історії він убачав комічний прообраз того, як у зрілі роки безупинно вдосконалюватиме винайдений метод, ризикуючи втратити його ефективність і сенс.

У творі Альбера Камю «Чума» один із невиліковно хворих героїв пише роман, який розпочинається фразою про прекрасну жінку, яка скаче на коні через сад. Власне, в його романі не з’являється жодного іншого речення. Він безліч разів переписує його в пошуках якомога вдалішого формулювання. Роман не рухається вперед. Час застигає. Може, так приречений на смерть намагається зупинити час власного вмирання. Недосяжна досконалість єдиної фрази перетворюється на квінтесенцію всього його життя, а прагнення до цієї досконалості, нехай ілюзорно, відтерміновує його власну смерть, що робить його щасливим. Але чи не є це відтермінування смерті головним мотивом будь-якого творчого акту?

Людині справді властиво прагнути досконалості. Але людині також притаманно прагнути бути щасливою. Англійський письменник індійського походження, Нобелівський лауреат з літератури Відіадхар Сураджпрасад Найпол узагалі вважає, що «в ідеї прагнення до щастя полягає головна привабливість цивілізації». Говорячи це, він наслідує Аристотеля, який намагався побудувати етику на засадах евдемонізму, тобто вчення, відповідно до якого людська мораль має базуватися на прагненні людини до щастя (давньогрецькою «евдемонія» означає «щастя»). За Аристотелем, досягнути щастя можливо лише завдяки дотриманню міри. Будь-яке недотримання міри спричиняє страждання, що унеможливлює щастя. Отже, і наше прагнення до досконалості має бути поміркованим, а перфекціонізм має бути пом’якшений самоіронією та самокритичністю, розумінням того, що немає нічого досконалого в цьому недосконалому, але все-таки найкращому з можливих світів.

Та й узагалі, що для нас важливіше: щастя чи досконалість? І чи завжди досконалість приносить щастя? Чи не завершується сп’яніння від коштовного вина досконалості тяжким похміллям розчарування? Можна спробувати пограти в граматичну гру — прибрати крапки в назві цього короткого скетча. Досконалість міра щастя. Проголошуючи це, варто замислитися над тим, чи справді досконалістю можна виміряти щастя. Чи справді той, хто досягнув досконалості, є щасливим?

Утім, попри всі ці розсудливі застереження, людина невгамовна. Може, саме ця невгамовність і є запорукою успіху людства? Може, творіння несамовитих таки затьмарять творіння розсудливих? Та чи цей успіх зробить нас щасливими? Повторюючи нескінченну кількість разів це питання, ми не наблизимося до відповіді на нього. Однак ми приречені на це нескінченне запитування. Чи є досконалість умовою щастя? Чи є щастя умовою досконалості? Чи щасливий той, хто досконалий? Чи досконалий той, хто щасливий?

Чи можна перетнути останню межу?

В американському фільмі «Limitless», який декілька років тому з’явився у нашому прокаті під назвою «Зони затемнення», ідеться про молодого письменника, життя якого складається вкрай невдало: гонорар за першу книжку витрачено, робота над новим романом буксує, кохана дівчина кидає його. І нарешті, майже сягнувши нижчого рівня свого падіння, він несподівано зустрічає давнього знайомого, який пропонує йому спробувати нещодавно винайдений препарат, що в кілька крат збільшує інтенсивність роботи людського мозку. Цей препарат різко змінює життя героя, даючи йому змогу в кожному конкретному випадку ухвалювати найкраще з можливих рішень, із неймовірною швидкістю засвоювати нові знання і блискавично застосовувати їх в найекстремальніших ситуаціях.

Із вельми посереднього письменника він перетворюється на успішного комерсанта, з боязкого тюхтія — на відважного вуличного бійця, із сором’язливого невдахи — на чарівливого ловеласа. Утім, препарат має і побічні ефекти. Інтенсивність переживань героя неймовірно збільшується, але при цьому цілі фрагменти його життя опиняються немовби в зонах затемнення (саме тому новела, за якою знято фільм, називається «Dark Fields», а згаданий на початку есею варіант перекладу є радше перекладом назви новели, а не фільму). Перебуваючи у цих «темних полях», головний герой не усвідомлює власних дій, а в його пам’яті вони залишаються лише у вигляді розрізнених спалахів. Якось він із жахом усвідомлює, що саме в такому стані по-звірськи вбив дівчину-модель, із якою познайомився на одній із нескінченної низки вечірок. Долаючи межі можливостей людини під впливом цього препарату, герой фільму подеколи деґрадує і перетворюється на примітивного збоченця та садиста, втрачаючи контроль над власними діями. Тож точніший переклад назви цього фільму мав би звучати як «Безмежність». Про які ж межі тут ідеться?

Мабуть, найвидатнішим твором про межі людського розуму є дослідження славетного німецького філософа Імануеля Канта «Критика чистого розуму». Як відомо, сам автор зізнався, що одним із головних мотивів написання цієї книги було бажання обмежити розум, аби звільнити місце для віри. Є речі, про які ми не можемо знати, ми можемо лише вірити в їхнє існування. Найцікавіше, що сам Кант вірив у те, що ми можемо пізнати межі нашого розуму. Встановленню цих меж, власне, й присвячено згаданий твір. Але повернімося до порушеного вище питання. Про які межі йдеться? Річ у тім, що українське слово «межа» є перекладом двох різних німецьких слів «Grenze» і «Schranke». Кант використовує обидва слова. Утім, якщо «Schranke» для нього — це та межа нашого розуму, яку ми можемо перетнути завдяки отриманню нових знань, то «Grenze» — це межа, якої наш розум не може подолати. Ми постійно розширюємо межі («Schranken» у Кантовому сенсі) нашого пізнання, ми відкриваємо нові території Землі та нові планети, дізнаємося про існування невідомих дотепер видів рослин і тварин, занурюємося у підводні глибини, здобуваємо нові знання про наше минуле й розробляємо дедалі точніші засоби передбачення майбутнього, вивчаємо приховані таємниці людської психіки. Та, згідно з Кантом, усі наші пізнавальні здатності обмежені. Найочевиднішим проявом такого обмеження є тривимірний простір, адже переживати й пізнавати щось ми можемо лише в його рамках. Окрім того, будь-який досвід світу відбувається в часі, який невблаганно плине з минулого до майбутнього. Отже, простір і час — це межі, яких ми не можемо здолати, не позбувшись власної людяності.

Усе, що ми переживаємо і пізнаємо, ми можемо переживати і пізнавати лише в саме таких просторі та часі, хоча ми можемо уявити собі, скажімо, існування четвертого просторового виміру. Якщо вірити Бенедикту Спінозі, то простір і час — це дві доступні нам характеристики світу. Насправді ж цих характеристик нескінченна кількість, але навіть уявити собі якусь із них, окрім, звісно, простору та часу, нам не судилося. Не кажучи вже про те, що ми неспроможні сказати щось осмислене з цього приводу. Нам залишається тільки повторити за Людвіґом Вітґенштайном ту формулу, що покладає край усім нашим можливостям: «Про що не можна говорити, про те слід мовчати»[22]. Якщо ж вірити іншому вислову Вітґенштайна: «Границі моєї мови означають границі мого світу»[23], — то виявляється, що те, про що ми можемо говорити, і є світом, у якому ми здатні жити. Що непередавано завдяки мові, те недосяжне для переживання. При цьому слід узяти до уваги те, що Вітґенштайн використовує саме слово «Grenze», котре, як ми побачили, означає для Канта таку граничну межу, або границю, яку неможливо подолати.

Але що встановлює нездоланні границі нашої мови, а отже, й нашого світу? Відповідь на це запитання ми знаходимо в одній із найвпливовіших концепцій усієї гуманітаристики кінця XX сторіччя, а саме в універсальній граматиці, яку розробили видатний американський лінгвіст і філософ Ноам Чомський і його послідовники. У цій концепції стверджується, що всі мови, якими говорять і пишуть люди, підпорядковано правилам єдиної універсальної граматики, універсальність якої зумовлюють два фундаментальні обмеження: обмеженість людських потреб та обмеженість людської здатності опрацьовувати інформацію. Оскільки всі люди пересуваються і відчувають спрагу, то в усіх мовах світу є слова «нога» і «вода». При цьому в жодній мові світу немає слова, яке складається зі ста знаків, адже людський мозок нездатний утримати такий обсяг інформації, аби зрозуміти сенс такого слова.

Чи можна подолати ці границі? Чи можна розсунути границі мови та світу, який описує мова? Чи може наш розум, що пізнає цей світ і висловлює результати пізнання завдяки мові, перетнути власні границі? У фільмі, про який ішлося вище, начебто описується така можливість. Але водночас і накреслюється те, чим доводиться платити за таке подолання границь людського розуму. Зворотним боком надконцентрації і надконтролю над ситуацією виявляться цілковита втрата концентрації та втрата будь-якого контролю і, зрештою, втрата власної людської природи.

Ця історія нагадує сюжет оповідання Роберта Луїса Стивенсона «Химерна пригода з доктором Джекілом і містером Гайдом», у якій геніальний науковець, намагаючись подолати все зле в людській природі, породжує монстра, в якому не залишається нічого доброго. Препарат доктора Джекіла покликаний залишити в людині лише її позитивні властивості. Але почавши приймати його, доктор із жахом встановлює, що усувається саме все позитивне, і він із добропорядного джентльмена зі звичайними людськими слабкостями й вадами перетворюється на жорстоке чудовисько — містера Гайда, для якого головною насолодою є насильство та вбивство. Поступово сильніший Гайд бере гору над слабшим Джекілом, навіть уже не потребуючи препарату. Єдиний вихід — самогубство Джекіла в один із небагатьох моментів просвітлення, в які він іще залишається собою.

Отже, чи може людина, перетнувши останню межу, залишитися людиною? Чи не призводить подолання границь людських здатностей до втрати людської подоби й перетворення людини на щось монструозне й жахливе? Чи не призводить нестримне прагнення досконалості до суцільної деґрадації?

Антисексуальна контрреволюція

Заклик до щирості, до миттєвого прояву емоцій, негативних чи позитивних, сам є украй нещирим. Адже він спирається на впевненість у тому, що існують окремі емоції, які можна абсолютно адекватно виразити через окремі поведінкові прояви: сум через плач, радість через сміх тощо. Мовляв, психічне життя складається з окремих емоцій, які мають отримати адекватний вираз у поведінці. Що більше вираз відповідає емоції, яку він виражає, то правдивішим, справжнішим, щирішим він є. Лише поведінка може бути адекватним проявом психічного життя, тобто емоцій, а отже, будь-яке затримання прямого виразу емоції в поведінці є утиском психічного життя, збоченням і причиною несвободи. При цьому не враховують, що особливість поведінкового прояву емоції зумовлено особливостями побудови кожного окремого тіла, статтю, віком, культурною традицією, релігійною вірою, належністю до певної субкультури тощо.

Усе це призводить до нехтування перехідними і змішаними психічними станами, які деколи навіть виражено в мові через ідіоматичні звороти: сміх крізь сльози, гірка радість, сльози радості, злий сміх, зневажлива посмішка тощо. Мераб Мамардашвілі, наприклад, в одному зі своїх останніх інтерв’ю слушно зазначає, що основною характеристикою грузинської культури є трагічна веселість. Таке нехтування, отже, збіднює психічне життя, перетворює його на набір примітивних, не пов’язаних між собою емоцій, які можуть отримати однозначний поведінковий прояв. Розмаїття нашого психічного життя перетворюють на калькульований набір станів нашого мозку.

То про яку щирість може йтися? Якщо кожній окремій емоції має відповідати окремий поведінковий прояв, людина перетворюється на запрограмований автомат. Вона просто автоматично відтворює усталені зразки поведінки, які мають виражати певні недиференційовані емоції: сміх має виражати веселість, плач — сум. Причому тут недиференційованими є і самі емоції, і способи їх виразу.

Щирість людини не можна визначити в масштабі окремого поведінкового прояву, адже я можу сердитися на людину, яку дуже кохаю, і милуватися людиною, яка мені абсолютно байдужа, а в інших ситуаціях мого життя — навіть огидна. Чи буде миттєвий прояв агресії в першому випадку та симпатії в другому — справді щирим? Адже кожна окрема емоція завжди має те, що можна назвати часовим горизонтом. Вона пов’язана з емоціями, пережитими в минулому, і тими, які здогадно доведеться пережити в майбутньому. Окрім того, кожна емоція завжди має актуальне емоційне тло, тобто людина завжди переживає певну емоцію на тлі інших емоцій. Або, якщо бути точнішим, людина ніколи не переживає окрему емоцію, а натомість складний комплекс емоцій, іще й вбудований у комплекс переживань іншого ґатунку. Чи існують чисті емоції? Чи не зумовлені наші емоції культурними, релігійними, політичними та іншими чинниками?