Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Перед нами знову Ніцшева метафора філософа, який убиває Бога. І хоча Ніцше йдеться про християнського Бога, а Борхесу про поганських богів, їх об’єднує глибинний сенс, глибина якого має декілька рівнів. Перший із них задано протистоянням розуму і віри. На цьому рівні раціональна аргументація знищує ірраціональні образи віри. Але на глибшому рівні розумній вірі в Бога-творця протистоїть ірраціональне тяжіння до життєдайного хаосу. Застигла гармонія розуму уособлює смерть. Мінливий хаос чуттєвості чи вольового пориву втілює життя. У ранньому творі «Народження трагедії з духа музики» Ніцше пише про те, що наша людська культура має два витоки: гармонію Аполона й хаос Діоніса. Та чи завжди розум консервативно стійкий, а чуттєвість і воля революційно мінливі? Ми переходимо на наступний рівень, де чуттєвість рабськи прикута до своїх об’єктів: погляд — до візуального образу, слух — до звуку, дотик — до тактильного предмета, нюх — до запаху, а смак, даруйте за тавтологію, прикутий до смаку. Воля ж у вигляді бажання прикута до об’єкта бажання. Натомість розум вільний у грі з власними ідеями. Чуттєвість — заручниця об’єктів чуттєвої насолоди, воля — заручниця об’єктів бажання, які, якщо вірити Луїсу Бунюелю, бувають вельми темними[17]. Насолода розуму — продукт гри його уяви. Проте не варто забувати, що сутінки розуму породжують чудовиськ.

У цьому сенсі показовим є один із перекладів назви американського фільму «Beautiful Mind» (дослівно «Блискучий розум»), а точніше її «переспів» «Ігри розуму»[18]. Блискучий розум геніального науковця в цьому фільмі не тільки відкриває математичні закони, які уможливлюють економічну діяльність, але й через гру уяви породжує чудернацькі галюцинації, які перетворюють його життя на суцільний жах. Науковцеві вдається вирватися із цього жаху, коли він усвідомлює, що одна з його постійних галюцинацій, дівчинка-підліток, упродовж довгих років не дорослішає, тобто не змінюється. Світ божевілля застигнув незмінним, натомість реальний світ стало змінює вигляд. Реальні люди старіють і вмирають, речі стають непридатними, значущі для нас цінності трансформуються, а інколи їм на зміну приходять нові.

Може, в цій мінливості й полягає головний принцип усього живого. Всі цінності мінливі, незмінна лише цінність мінливості, тобто самого життя, адже життя — це нескінченна низка змін.

Утім, у будь-якій зміні все-таки має залишатися щось незмінне, а саме те, про зміну чого ми говоримо. Інакше йшлося би не про зміну чогось, а про невпорядковане нагромадження абсолютно різнорідного. Людина народжується, дорослішає, старішає і вмирає, але протягом усього життя залишається тією самою людиною, що й дає нам підставу говорити, що це саме вона народжується, дорослішає, старішає і вмирає. Культура зароджується, переживає власний розквіт і або безповоротно гине, або дає життя іншій культурі. Однак, зазнаючи всіх цих змін, вона залишається саме цією культурою.

Тут ключовою для нас буде одна з найулюбленіших метафор того ж Борхеса — метафора землероба й вершника. Культуру створюють осілі миролюбні землероби, але при цьому кожна культура як ковток свіжого повітря, як руйнівної, але й поновлювальної сили потребує войовничих кочових вершників. У деяких культурах є, так би мовити, власні вершники. Наприклад, в Аргентині таку роль відграють гаучо — відважні пастухи. Але більшість культур потребують чужоземних вершників. Саме вони вливають свіжу кров у занепалі культури і в руйнівному пориві очищують ґрунт для нового культурного творення. Племена ахейців, дорійців та іонійців у Мікенській цивілізації, північні варвари в Римі. Історія рясніє такими прикладами. Але не лише історія. Поетична фантазія Ніцше в пошуках надлюдини створює міфічне плем’я гіперборейців, людей, які живуть по той бік північного вітру, по той бік добра і зла. І все-таки, якщо вірити Борхесу: «Фігура чоловіка на коні загадкова й патетична. Проминає Бич Божий Атила, проминає Чингісхан, проминає Тимур, вершник із потужним галасом руйнує і засновує великі царства, але його руйнування і творіння — лише ілюзії. Його справи примарні, як і він сам. Від землероба[19] походить слово «культура», від міст[20] — слово «цивілізація», а вершник, як буревій, промчить і зникне»[21].

Сенсорний комфорт

Розум не універсальний, універсальна лише чуттєвість. Універсальність розуму — головна помилка епохи Просвітництва. Головна помилка антипросвітницьких проектів — заперечення універсальності як такої. Саме через це заперечення всі ці проекти є заручниками Просвітництва. Їхня логіка хибна, оскільки визнає універсальність лише розуму. Істеричний вигук Достоєвського «якщо Бога немає, то все дозволено» цілком відповідає його месіанській максимі: «Краса врятує світ». Настільки ж претензійно звучить і сентенція Ніцше про те, що «лише як естетичний феномен буття і світ виправдані у вічності». Це голосіння тих, хто втратив віру в універсальність розуму і нездатний визнати примирливу невибагливість чуттєвості. Вона вчить нас простого сприйняття світу таким, яким він є для нас. Світ не потребує спасіння або виправдання. Він і без цього є й існуватиме надалі. Його існування і без цього виправдано. Ми приходимо в нього, щоб жити в ньому, а не для того, аби виправдовувати його чи, боронь Боже, рятувати. Та й згубити його ми навряд чи здатні, хіба що лише той світ, у якому ми самі здатні жити, тобто самих себе. Світ прекрасний і жахливий водночас, незалежно від того, як ми його оцінюємо. Але нашу чуттєвість породжує сам світ, аби ми були спроможні сприймати як його неймовірну красу, так і його жахливу потворність, адже ми самі є створіннями цього світу.

Запорука того, що на підставі чуттєвості неможливий тоталітаризм, полягає в тому, що в нас є декілька форм чуттєвості. Окрім того, уявити чисту чуттєвість неможливо, бо вона завжди опосередкована розумом. Зрештою, і чистий розум — це лише штучний конструкт, продукт узурпації, до якої схильний розум. Він здійснює цю узурпацію, стверджуючи вдавану незалежність власних ідей від чуттєвого досвіду. Втім, якщо розум має природну схильність до такої узурпації, то чуттєвість до неї нездатна, адже, як уже було зазначено, по-перше, вона сама по собі плюралістична, а по-друге, завжди потребує керівництва розуму. Розгляньмо перший аспект, а саме множинність форм нашої чуттєвості. Тут справа полягає в тому, що цих форм не просто п’ять, але й що, з одного боку, їх не можна звести одну до одної, а з іншого — жодну з них не можна виокремити в чистому вигляді. Звісно, відмирання деяких форм чуттєвості й компенсаторне посилення інших можливе в результаті вроджених або набутих патологій. Але тут ми розглядаємо чуттєвий досвід здорової людини, яка постає перед нами не як випадкова констеляція настільки ж випадкових природних чинників, а як прояв глибинної людської природи, а отже, світу, частиною якого ми є.

Домінування однієї з форм чуттєвості у здорової людини перетворює її на чудовисько, що яскраво демонструє Патрик Зюскінд у романі «Аромат». Головний герой роману має фантастично розвинутий нюх, що дає йому змогу зробити кар’єру парфумера. Втім, він робить її у доволі екстравагантний спосіб: убиваючи красивих молодих жінок, які гарно пахнуть, щоб законсервувати їхні природні аромати й створити, змішуючи їх, найдосконаліші парфуми всіх часів. Тут можна побачити вкорінення моральності в чуттєвості й, відповідно, етичного в естетичному. Якщо спробувати сформулювати цю вкоріненість у негативний спосіб, то можна сказати, що фізично здорова людина з нерозвинутою гармонійно чуттєвістю вироджується і в етичному плані. Якщо шукати позитивне формулювання зв’язку моральності з чуттєвістю, то, безсумнівно, маємо апелювати до Кантового вчення про вільну й залежну красу, адже саме здатність людини до чуттєвого сприйняття краси як такої, що не зумовлена жодною практичною метою, робить із неї, на думку Канта, моральну істоту. Натомість естетична ницість зумовлює моральне зубожіння і окремої людини, і всього суспільства. У світі індивідуальних золотих унітазів і смердючих громадських убиралень моральність неможлива.

Крайнощі вбивають моральність, а добрий смак не терпить крайнощів. Отже, добрий смак хоча й не обов’язково породжує моральність, але створює для неї сприятливі умови. Смак — це не необхідна, але зазвичай достатня підстава моралі. Втім, якщо бодай одна з наших форм чуттєвості є упослідженою, ми нездатні розвинути в собі добрий смак. Тож запорукою моральності є сенсорний комфорт. До того ж сенсорний комфорт для всіх є умовою рівності людей. Він не означає чуттєвої розбещеності, навпаки, заручники чуттєвих насолод втрачають рівновагу, необхідну для комфорту. Наша чуттєвість демократична, адже здатність чуттєвого сприйняття у всіх людей коливається в певних межах. Надто розвинена окрема форма чуттєвості є радше винятком, а не правилом, як нюх у Зюскіндового парфумера. До того ж таку надрозвинутість одного чуття зазвичай компенсує притлумлення інших. Людина з абсолютним слухом може мати доволі примітивний візуальний смак або бути байдужою до витончених запахів. Дегустатор, який розрізняє тисячі відтінків смаку вишуканих страв, навряд чи витрачатиме час на вдосконалення інших форм чуттєвості. Іншими словами, він чинитиме розумно, розвиваючи досконаліше від природи чуття й нехтуючи розвитком інших. Саме розум підкаже йому таку стратегію поведінки, адже розум керує чуттєвістю. Але що це означає для звичайної людини, в якої не розвинуте окреме чуття, що зумовлювало б якийсь особливий хист? Брак акцентуації одного чуття мав би сприяти гармонії. Гармонія чуттів є справою розуму, але досягнення такої гармонії можливе лише за умов сенсорного комфорту.

Сенсорний комфорт є не метою людства, а умовою людяності.

Люди мають прагнути до сенсорного комфорту не заради нього самого, а заради того, аби нарешті справді стати людьми. Сенсорний комфорт — це умова щастя. Але з іншого боку, щастя є умовою сенсорного комфорту. А щасливим не можна бути наодинці. Не можна бути щасливим, коли тебе оточують нещасні люди. Не можна відчувати сенсорний комфорт, якщо у світі живуть люди, які не можуть задовольнити елементарні потреби, зумовлені їхньою чуттєвістю. Сама наявність таких людей унеможливлює сенсорний комфорт. Спостереження страждання завдає страждання.

У романі «Можливість острова» Мішель Уельбек створює образ неолюдини. Кожна неолюдина є черговим клоном самої себе. Кожна неолюдина живе на самоті, не потребуючи інших неолюдей. Неолюдина не потребує інших неолюдей, аби подолати власну смерть, адже задля цього вона просто клонує сама себе. Формулою безсмертя клонів є самотність. Клоноване безсмертя вбиває потребу в іншому і водночас позбавляє клонованих неолюдей решток чуттєвості. Така собі остаточна перемога чистого розуму й заразом жахлива пародія на надлюдину Ніцше. Але в світі неолюдей залишилися й справжні люди, які народжуються та вмирають. Утім, у цьому світі вони геть здичавіли, майже перетворившись на тварин. Вони зберегли чуттєвість, від них тхне, і вони прагнуть примітивного злягання, а не вишуканого клонування. Залишивши свій маєток, захищений найновітнішими технологіями, і потрапивши у світ людей, неолюдина може вижити, лише вбиваючи людей, як диких тварин. Чи це не є розвитком ідеї Ніцше? Аби стати людиною, людина має вбити Бога. Аби стати надлюдиною чи неолюдиною, людина має вбити Людину.

Складається враження, що в «Можливості острова» Уельбек списав надрозвинутих, але усамітнених і нещасних неолюдей, кожна з яких є черговим клоном самої себе, і здичавілих людей із персонажів «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі. У цьому новому світі все облаштовано дуже розумно. Люди народжуються штучно у велетенських інкубаторах. Від народження вони отримують здібності відповідно до функцій, які мають виконувати. Відповідно до цих функцій їх поділено на верстви, межі між якими неможливо перетнути. А секс як найвища насолода доступна лише найвищій із них. Секс не є проявом кохання або товаром, що продається. Секс — це просто наслідок угоди між двома індивідами, які прагнуть насолоди. Немає зобов’язань, отже, немає страждань. Але коли у цей світ потрапляє красивий Дикун із жахливого світу страждань, що існує паралельно із цим розумно облаштованим світом, він не витримує цієї розумної облаштованості й убиває себе.

Не варто будувати царство розуму на Землі, бо воно може хутко перетворитися на раціонально впорядкований концтабір. Краще спробувати, керуючись розумом, облаштувати наш спільний світ так, аби всі могли досягнути в ньому сенсорного комфорту. Найвищим винаходом людства дотепер є каналізація, яка дає змогу перетворити тваринний акт випорожнення на людський акт, під час якого можна читати книжку.

Досконалість. Міра. Щастя.

Людині притаманно прагнути до досконалості. Мабуть, саме завдяки цьому прагненню, а не завдяки розуму вона кардинально відрізняється від тварини. Удосконалюючись, людина змінює себе і світ, створюючи нові умови власної реалізації та подальшого самовдосконалення. Здебільшого науково-технічний поступ, завдяки якому наше життя стає дедалі комфортнішим, а наші можливості пізнання себе та світу неймовірно розширюються, також зумовлено нашим прагненням до досконалості. Воно аж ніяк не вмотивоване лише прагматичним інтересом. Найвеличніші наукові відкриття і геніальні витвори мистецтва часто-густо є продуктами забаганки, впертого прагнення людини до досконалості заради самої досконалості. Ми можемо витрачати неймовірні зусилля і купу часу на вдосконалення вміння, від якого не залежать ані наше фізичне виживання, ані наш матеріальний добробут, ані наша життєва успішність, ані життя, здоров’я чи успіх наших близьких. Найяскравіше ця характерна людська риса дається взнаки у грі, яку видатний нідерландський історик культури Йоган Гейзинґа вважає найважливішим проявом людської сутності. Відповідно до цього він визначає людину не як homo sapiens — людину розумну, а як homo ludens — людину, що грає. Для нього і правосуддя, і війна, і наука, і мистецтво, і, зрештою, вся наша культура є лише формами гри.

Сучасна масова культура в ігровій формі реклами, телесеріалів, ток-шоу, інтернет-блоґів і безлічі іншої медійної продукції нав’язує нам зразки досконалості, до яких ми маємо прагнути. Ідеальне тіло, ідеальний одяг, ідеальні манери, ідеальний секс, ідеальна оселя, ідеальна родина, ідеальні діти, ідеальна старість, ідеальна смерть. Здається, що ми почасти вже живемо в тому «прекрасному новому світі» англо-американського письменника-фантаста Олдоса Гакслі, в якому страждання, хвороби та старіння подолано, розваги й насолоди доступні для всіх рівною мірою, а смерть перетворено на солодке засинання під дією безпечного наркотика. Але все це нам лише здається!

І вже напохваті інші медійні матеріали: новини про війни, теракти, природні катаклізми й епідемії, які забирають життя безлічі людей, попсові фільми жахів і сила-силенна розтиражованих літературних та кінематографічних антиутопій і апокаліптик, у яких людство або повністю гине, або перетворюється на зграї хижих монстрів. Серед цих творів трапляються і справжні шедеври. Згадаймо бодай фільм «Меланхолія» Ларса фон Трира, в якому гине не лише людство, але й уся наша планета, яку поглинає величезне небесне тіло на ім’я Меланхолія. Зникає не просто життя на нашій планеті, зникає вся планета, а заразом надія на будь-яке відродження життя.

Утім, втрата людяності можлива й на шляху вдосконалення. Романи Мішеля Уельбека «Елементарні частинки» і «Можливість острова» про клонування, що породжує безсмертних і досконалих неолюдей, — це жахлива пародія на Ніцшеву ідею надлюдини. Сама досконалість може виявитися найжахливішою формою занепаду.