Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Проте історію тут слід розуміти вже не як послідовність фактичних подій, а як переплетення наративів, що найчастіше суперечать один одному. Сама історія структурується вже не діахронно, а синхронно. Її структурує не лише час, а й простір, але простір не фізичний, а культурний, який має вивчати не фізична географія, а культурна топографія. Яскравим прикладом літературного втілення такого бачення історії є твір Мілорада Павича «Хозарський словник», у якому історію хозар представлено в трьох паралельних наративах: християнському, юдейському та мусульманському.

Тож історія постає як певна «історія», як оповідь (history as a story), яку завжди оповідають певною мовою. Спільна історія людства, якщо вона взагалі є, сплетена з різних історій, що їх розповідають різними мовами в різних місцях різні оповідачі. Єдина, спільна історія, отже, або взагалі неможлива, або потребує якоїсь універсальної мови загального наративу. Інколи в історії людства виникали інтелектуальні спроби створити таку метамову. Таку роль в Європі певний час відігравала латина. Утім, як відомо, насправді вона саме у ролі такої метамови виявилася мовою невеличкого осередку інтелектуалів, і поступово її місце навіть в академічному дискурсі посіли нові живі мови, носіями яких були не лише науковці, але й усі учасники й оповідачі історії та історій. За такого культурного й мовного розмаїття саме переклад відіграє роль каталізатора процесу утворення з різних історій єдиної спільної історії. Різні мови і різні наративи конкурують між собою в утворенні такої єдиної загальної історії. Цей процес сповнено вже згадуваних міфологізацій, а подеколи й відвертих або витончено прихованих містифікацій. Приклад такої містифікації наводить Ларі Вулф у творі «Винайдення Східної Європи», покликаючись на одну з карт цього регіону, яка вийшла друком за доби Просвітництва в Західній Європі. На цій карті для реальної тогочасної Богемії довелося вигадати стародавню Бойгомум, аби приховати той факт, що латиною ця країна взагалі ніяк не називалася, а отже, її не було залучено до артикульованої латиною західноєвропейської оповіді про цю територію.

Із цього прикладу стає зрозуміло, наскільки для культурного, а заразом і політичного опанування певної території важливо залучити її до власного наративу, ба більше, показати, що вона вже з давніх-давен була до нього залучена. Переназвати на власний штиб — означає зробити перший крок культурного засвоєння, яке є важливим чинником геополітичного привласнення.

В агресії Росії проти Грузії кінця XX — початку XXI сторіччя, хай би як це було дивно, переклад також відіграє особливу роль. Імперським націям узагалі притаманно не відтворювати географічні назви, а називати їх наново, так Мткварі перетворюється на Куру, а Тбілісі — на Тіфліс. У сучасній російській мові столиці Грузії повернено її автентичну назву, а колишня заміна, на перший погляд, здається майже непомітною. Утім, ця заміна нехтує легендою заснування грузинської столиці. Адже назва «Тбілісі» походить від прикметника «тбілі» (теплий). За легендою, грузинський цар Вахтанґ Ґорґосалі заснував Тбілісі на місці теплих сірчаних озер. Ця легенда живе в назві «Тбілісі». Перекласти це слово інакше — означає не просто змінити літери в назві, а й позбавити значення історичну подію заснування стародавнього міста. Трансформація сенсу, що відбувається внаслідок такого перекладу, залишається майже непомітною на географічних картах. Натомість для культурної топографії ця трансформація має неабияке значення. Назва втрачає питому метафорику, перетворюючись на просту позначку місця у фізичному просторі. Новітня історія Грузії дає нам іще один приклад того, як переклад або заміна топонімів на інші слугує політичним цілям, легітимуючи військові вторгнення і захоплення чужих територій. Частина Грузії, яку сьогодні захопили російські війська і яку Росія визнала за незалежну державу «Південна Осетія», має стародавню грузинську назву «Самачабло». В перекладі з грузинської це означає «Земля Мачабелі», тобто земля, що належить грузинському роду князів Мачабелі. Назва «Південна Осетія» натомість виводить цю територію з історії Грузії і легітимує її захоплення російськими військами.

Переклад — це не лише інтелектуальна чи мистецька, але й політична справа. Тут міфологія зустрічається з політикою.

Пам'ять і забуття

Місця пам’яті — це останки.

П’єр Нора

Уміння забувати доповнює здатність пам’ятати. Щось забуте — це не так біла пляма пам’яті, як її питомий момент. Забуття — це дисципліна пам’яті, адже пам’ятати все неможливо, а щось пам’ятати й не варто. Пам’ять — це вузька стежка в хащах забуття чи радше стежки, деякі з яких губляться у забутті, а деякі виводять на широкий шлях індивідуальної чи спільної історії.

Можна вбачати у забуванні лише наслідок травми, якого слід позбутися. Можна наполягати на тому, що слід звільнити свідомість від неврозу, а суспільство від репресивності через усвідомлення травматичних переживань. Та чи не може усвідомлення травматичного досвіду призвести до нової форми психічної та соціальної патології? Чи не варто все ж таки щось забути назавжди?

Проте відмова від запам’ятовування всього без винятку не обов’язково означає пасивне прийняття меншого зла заради уникнення більшого. Адже забуття травматичного досвіду часто-густо призводить до психічного розладу на індивідуальному рівні та до тоталітарних і авторитарних практик на рівні соціальному. Стратегія неврозу — це забуття травми, негативною енергією якої він живиться. Стратегія самолеґітимації майже всіх тоталітарних і авторитарних режимів полягає в керованому забуванні їхніх злочинів заради збереження інтегрованості суспільства та його здатності протистояти зовнішнім загрозам, що їх майже завжди вигадують або провокують самі злочинні режими. Втім, хвороба лише певною мірою може бути формою адаптації окремої особистості, а тоталітарна чи авторитарна форма правління — формою адаптації окремого суспільства. Здорова особистість і здорове суспільство сміливо приймають свободу. Скоритися свободі — це й означає здійснити власну долю. Психічна хвороба і тоталітарне або авторитарне правління є, натомість, формами принципової несвободи, а отже, втрати власної долі. Тому психічно хворі й скорені злочинній владі є у прямому сенсі знедоленими.

Забуття, як і пам’ять, не тотальне. Не можна забути все, як не можна й усе пам’ятати. Звісно, ми не такі прагматичні у своєму забуванні й запам’ятовуванні, як Шерлок Голмс, який, за його власним висловом, старанно забув чимало загальновідомих знань, аби звільнити в пам’яті місце для того, що конче потрібно для професії детектива. До того ж простір пам’яті не ідентичний фізичному просторові. Забуваючи щось, ми не обов’язково звільняємо місце для інших спогадів, а деколи просто послаблюємо власну пам’ять аж до цілковитої нездатності взагалі щось запам’ятати. Амнезія може бути патологією індивідуальної свідомості, а може мати суспільний характер, коли цілі спільноти втрачають історичну пам’ять, а заразом глибинні засади власного існування. Пригадаймо плакат із нагадуванням «Бог є» в селищі Макондо з роману Ґабріеля Ґарсії Маркеса «Сто років самотності». Мешканцям того селища довелося встановити цей плакат, коли вони почали забувати геть усе.

Пам’ять чи забуття завжди зумовлено й забарвлено емоціями. Намагаються забути щось неприємне, прагнуть запам’ятати щось миле. Втім, запам’ятовуючи приємне, я забуваю його відразливі риси, забуваючи огидне, я раптом можу згадати щось привабливе, пов’язане з ним. Суспільна пам’ять часто притлумлює щось надто болісне через часткове забуття минулого.

Пам’ять і забуття мають і суто прагматичний аспект. Кожен чи кожна з нас певною мірою дисциплінує свою пам’ять на кшталт Шерлока Голмса, запам’ятовуючи насамперед те, що, на його чи її власну думку, вкрай важливо для подальшого існування, і забуваючи непотрібні для сьогодення та майбуття моменти минулого досвіду. Соціальний запас знання — це не хаотичне нагромадження всього знаного дотепер, а впорядкований набір релевантних для сьогодення думок, навичок, умінь, рецептів, ритуалів і практик. Причому це впорядкування пам’яті здійснюють у відповідних інститутах відповідальні за це фахівці. Пам’ять кожного настільки історична, наскільки пов’язана з пам’яттю інших. Та ця пов’язаність не може і не має бути безпосередньою. Ми не маємо пам’ятати все принаймні тому, що існують, так би мовити, офіційні місця пам’яті (музеї, меморіали, пам’ятники, які самою назвою виявляють свою питому функцію) та професійні пригадувачі (історики, бібліотекарі, музеєзнавці тощо). Отже, можна сказати, що «добре обізнаний громадянин» має знати не про минуле, а про експертів із минулого, до яких завжди можна звернутися у відповідних інституціях. Одна з головних відмінностей демократичного суспільства від тоталітарного й авторитарного полягає в тому, що в першому ці експерти — справжні науковці, які формують свої наративи в конкуренції з наративами інших інтелектуалів, натомість у тоталітарних і авторитарних суспільствах експерти з історії обслуговують панівний наратив, що легітимує тоталітарну чи авторитарну владу. Такі експерти навіть не є науковцями у властивому сенсі, адже вони не відкриті до вільного обговорення власних ідей, це державні чиновники, що займаються не так наукою, як ідеологією.

До того ж таке тоталітарне ставлення до історичної пам’яті викривлює її природу. Адже, як уже було зазначено, запам’ятовування і забування ніколи не є тотальними. Отже, не може існувати єдиного тотального метанаративу.

У нетотальності пам’яті й забуття дається взнаки їхня топографічність. Речі пасивно розташовані у просторі, натомість ми активно умісцевлюємо себе, посідаючи певні позиції. Позиція — це не просто точка у просторі, це певне місце, яке я свідомо обираю і з якого я здатний висловити власну думку. Пам’ять — це низка свідомо обраних, пригаданих, але й почасти вигаданих позицій. Тож фантазія не лише накреслює горизонт можливого майбутнього, але й утворює горизонт прийнятного минулого.

На перший погляд, пам’ять і забуття як способи даності минулого мають, доповнюючи одне одного, репрезентувати континуальний плин часу віддавна аж дотепер. Натомість вони висвітлюють або затемнюють окремі місця минулого. Пам’ять вихоплює з темряви небуття певні місця минулого, засліплює нас ними, аби потому забуття знову притлумило світло пам’яті, надаючи історичному поглядові змогу щось угледіти. Забуваючи якісь аспекти минулого, ми здатні уважніше роздивитися інші його риси. Забуваючи про злочини, — згадуємо досягнення, забуваючи про перемоги, — вшановуємо їхніх жертв. Ба більше, сама пам’ять має форму забування, адже оповідка про минуле ніколи не тотожна самому минулому. Наші наративи завжди певною мірою забарвлені презентизмом. Наївний герменевтичний оптимізм, згідно з яким ми здатні до цілковитого вчування в минулу історико-культурну ситуацію, має поступитися тверезому визнанню того, що наше передрозуміння завжди задає режим нашого сприйняття історії. При цьому саме передрозуміння завжди вкорінене в історії свого виникнення. Тож маємо взаємозумовленість нашої історії і нашого переживання власної історії, тобто історії та пам’яті.

Місця пам’яті — це не просто рештки минулого, що збереглися у власній автентичності аж до сьогодення. Це забальзамовані останки, але спосіб бальзамування зумовлює та культурна епоха, в яку воно відбувається. Останки минулого розповідають нам не так про це минуле, як про нас самих, про нашу теперішність і майбуття.

Усвідомлюючи це, маємо водночас у нашому розумінні значення історичної пам’яті для сучасності та майбутнього позбутися наївного прогресизму, зумовленого ставленням до історії як до низки колишніх об’єктивних подій. Мовляв, ми можемо адекватно відтворити їх, а через це маємо навчитися того, як нам діяти далі, використовуючи здобутки предків і уникаючи скоєних ними помилок. Утім, ми маємо запитати про сам статус історичної об’єктивності, тобто об’єктивності того, що вже відбулося. Це означає не те, що нам не варто «оглядатися назад», аби краще зрозуміти своє теперішнє та передбачити своє майбутнє, а те, що цей огляд минулого має супроводжувати критичне усвідомлення того, що сам цей огляд почасти й утворює минуле, яке оглядає.

Річ не в тому, що минулого вже немає, а в тому, що коли ми починаємо писати його історію, його ще немає. Певною мірою ми й розпочинаємо писати історію, або радше історії, аби надати минулому змогу бути, аби переказати своїм нащадкам те, що нам вдалося зберегти від своїх предків. Сучасні історичні дослідження минулого здійснюються заради майбутнього. Отже, темпоральний вектор обертається. Нам лише здається, що історія — це наука про минуле, насправді вона є наукою для і заради майбутнього. Ми пишемо історії із зухвалим переконанням, що їх хтось читатиме, і з хтивою надією, що хтось напише історії про нас.