Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Так постає те, що ми називаємо культурою. Вона народжується з нашого вшанування минулого. Це вшанування, своєю чергою, зумовлено нашим страхом перед майбутнім. Як орач оре землю предків, аби могти нагодувати своїх дітлахів, так і ми вдивляємося у витвори попередників, аби створити власні твори. За влучним виразом Томаса Стернза Еліота, аби бути поетом після 25 років, варто мати відчуття традиції. Ми вшановуємо те, в чому нас іще не було, аби зберегти себе в тому, в чому нас уже не буде. Але цей проект приречений на невдачу. Адже наші нащадки поставляться до нас так само, як ми ставимося до наших попередників: вони шануватимуть нас не заради нас самих, а заради їхнього власного виживання у недосяжному ані для нас, ані навіть для них майбутньому. Тому Жан Бодріяр почасти має слушність, коли говорить, що культура — це простір інтимності й безсилля.

Утім, цей сумний діагноз аж надто сумний, аби бути щирим і правдивим. Адже якщо все так погано і ми справді ні до чого не здатні в просторі культури, то навіщо взагалі в ньому перебувати? Навіщо писати про неможливість самого письма? Адже якщо воно справді неможливе, про його неможливість не можна написати. Тут дається взнаки нещирість будь-якого радикального мислення, оскільки воно підважує саме себе. Воно постає не просто як заперечення і навіть не як заперечення заперечення, а як заперечення можливості заперечення, тобто як неможливість самого себе.

Ми живемо в обмеженому й ритуалізованому просторі культури, прагнемо виявляти його таємниці, спокушатися і спокушати, ініціюватися й ініціювати, а також обмінювати свої досягнення на досягнення інших, досягнення, які завжди мають вельми символічний характер.

Так ми створюємо власну історію. Зрештою, історія — це низка символів, які означають щось інше, до чого ми прагнули, але так і не досягли. Воля, рівність, справедливість, братерство, кохання, довіра, право — все це надто людське, аби бути справді людським. Справжнє звільнення — це звільнення від символів. Ми маємо повернутися до подеколи тихого, подеколи бурхливого плину щоденного досвіду і віднайти в ньому справжні засади людськості. Не існує волі як такої. Існують вільні вчинки вільних людей. Не існує кохання як такого. Існує ніжний потяг до коханої людини. Не існує ідей рівності чи справедливості самих по собі, натомість ми маємо щоразу відновлювати їх у наших вчинках. Не існує братерства поза єдністю тих, хто довіряє один одному, а отже, може назвати один одного братом без апелювання до кровної спорідненості чи причетності до одного клану, класу тощо.

Звільнення від символів — це звільнення від їхнього значення. Коли символ уже нічого не означає — це вже й не символ, а просто річ, яка втрачає свою магічну владу над нами.

Утім, тут, кажучи мовою Ганса Ульриха Ґумбрехта, ми переходимо від культури значення до культури присутності. Ми відчуваємо себе уприсутненими або умісцевленими в цьому світі, коли переживаємо певне місце не як символ чогось іншого, а як живу присутність і власну співприсутність у ньому або поруч із ним. У цьому модусі буття ми не нав’язуємо витворам мистецтва та місцям пам’яті, які доволі часто також є витворами мистецтва, якихось значень, а просто співіснуємо з ними.

То що, символічність — це забобон тоталітарного мислення? Втім, з іншого боку, символ є конститутивним елементом будь-якої мистецької практики. Може, саме в цьому вкорінено тоталітарність мистецтва? Нас дивує те, що видатні митці щиро прославляли тоталітарні режими. Та чому тут дивуватися? Прагнення втілити в недосконалому матеріалі досконалу ідею відповідає тоталітарному прагненню підкорити недосконалу людську природу досконалому задумові абсолютного панування над нею.

Десимволізація сучасного мистецтва — це прагнення до цілковитої свободи. Сучасне мистецтво руйнує межі між витворами мистецтва й предметами щоденної реальності. Справжній сенс цієї руйнації полягає не в тому, що будь-який елемент щоденної реальності може стати витвором мистецтва, а в тому, що витвір мистецтва сам перетворюється на елемент щоденної реальності. Зверхність класичного мистецтва полягала в нав’язуванні брутальній реальності еталонів вишуканого смаку, зухвалість сучасного мистецтва полягає в ствердженні того, що вся буденна реальність є витвором мистецтва. Втім, і тут є зародки тоталітаризму. Мистецтво нав’язує себе щоденній реальності. Мистецтво перетворюється на диктатора.

То що, заради звільнення ми маємо відмовитися від символічного характеру місць пам’яті, адже така символічність є одним із головних аспектів мистецтва, що саме через цю символізацію прагне до тоталітарного поневолення нашого існування? Але на що тоді перетворяться такі десимволізовані місця пам’яті і на що перетворимося ми самі?

Тож маємо бути дуже обережні в нашому ставленні до минулого, адже з нього виростає наше майбутнє. З одного боку, слід пам’ятати певне значення місць пам’яті, яке зрештою й робить місце пам’яті тим, чим воно є. Адже важливий конститутивний аспект місця пам’яті полягає саме у сталому нагадуванні його історичного значення. А з іншого боку, через забуття маємо звільнитися від тиску символічної навантаги, аби бути здатними переживати живу присутність цього місця у теперішньому. Через тотальне запам’ятовування минуле поневолює наше теперішнє, а повне забуття знищує сам сенс місця пам’яті.

Втім, почати все від самого початку нам не судилося.

Ми приречені блукати стежками пам’яті у хащах забуття.

Інтелектуали contra інтеліґенція

Знання не тільки дає нам силу, яка, до речі, може бути спрямована проти нас самих. Сам процес пізнання є проявом сили й реалізується з позиції визнаного в науковій спільноті авторитета. Як формується цей авторитет? Чи завжди він зумовлений тим, що науковці, які виступають від його імені, надають нам найоб’єктивніші та найефективніші знання? Чи, навпаки, визнання того, що якась парадигма знання дає нам найадекватнішу картину світу, зумовлено інтелектуальним авторитетом прихильників цієї парадигми? Ці питання постійно лунають у сучасній науці й філософії, окреслюючи інтелектуальний простір, у якому відбувається конкуренція різних поглядів, підходів, методологій і парадигм. У цивілізованому світі така конкуренція унеможливлює тривале домінування однієї із цих позицій, як політична конкуренція запобігає загрозі авторитаризму й тоталітаризму.

Ситуація в сучасній Україні відрізняється тим, що наша країна постала на уламках тоталітарного Совєтського Союзу, в якому науковий дискурс також будувався за тоталітарними принципами, якщо взагалі можна говорити про справжню науку в суспільстві з тоталітарною політичною системою. Насамперед це стосується, звісно, гуманітарних і соціальних наук. З одного боку, безпосередня ефективність результатів дослідження в них не настільки очевидна, як у науках природничих. З іншого боку, саме гуманітарні й соціальні науки в Совєтському Союзі були особливо вражені метастазами ракової пухлини совєтського псевдомарксизму, який претендував на статус універсального та єдиного істинного вчення про історію, людину й суспільство, тобто на роль єдиної справді наукової методології соціального і гуманітарного пізнання. При цьому слід зауважити, що з огляду на принципово дискурсивний характер наукового пізнання така претензія на виняткову істинність суперечить претензії на науковість. Совєтський псевдомарксизм було перетворено з наукової концепції на ідеологію панівної комуністичної партії. Ця ідеологія у псевдонауковому вбранні викривляла весь інтелектуальний простір, у якому «науковий» авторитет можна було здобути не у вільній конкуренції з альтернативними поглядами, а винятково завдяки підлесливому відтворенню ідеологічних ритуалів. Сила тоталітарної влади совєтських комуністів установлювала незаперечний авторитет совєтського псевдомарксизму, який стверджував непохитність ідеологічних засад злочинної комуністичної влади. Диявольське коло знання і сили замикалося, перетворюючи силу на насильство, а знання — на псевдонаукову систему небезпечних забобонів. У такій ситуації науковці-гуманітарії та й усі діячі культури перетворювалися на чиновників ідеологічного державного сектора. В Україні ситуація погіршувалася ще й придушенням української національної культури як прояву антикомуністичного «буржуазного націоналізму». Це призвело до жахливої ситуації, яку дуже влучно описує Василь Стус, перебуваючи в комуністичному концтаборі: «Регулярні адміністративні кампанії з фізичного та духовного винищення української інтеліґенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтеліґенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтеліґенції дієвим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтеліґенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі»[5].

Та чи не приречена інтеліґенція на таку долю? Чи не є інтеліґенція породженням викривленого суспільства? Адже пояснити освіченому громадянину сучасної західної демократії, що таке інтеліґенція, вкрай важко. Соціальне явище, позначене цим поняттям, народжується в царській Росії — державі, яка є далекою від сучасних уявлень про вільне й демократичне суспільство. Саме в цій державі виникає певний прошарок населення, який усе розуміє, але ні за що не відповідає. Небезпеку розуму компенсує безсилля. Будь-яка антидемократична влада готова миритися з таким «свійським розумом»; він наче маленький собака — гавкати може, але не дуже голосно, а якщо й вкусить, то не надто боляче. Може, саме тому один із найжахливіших російських терористів, Владімір Лєнін, так негативно ставився до російської інтеліґенції. Втім, він сам був її породженням, невдячним сином, що люто лає матір. Він не міг вибачити їй безсилість, але підступно запропонував натомість не справедливу силу, а злочинне насильство. Сучасний російський філософ Дмітрій Ґалковський дуже влучно означує Лєніна як горлату порожнечу російської мови («Ленин это орущая пустота нашего языка»[6]). Ця порожнеча — це не лише відсутність змісту, але й відсутність сили, компенсованої насильством, що пронизує всі тексти, промови й дії одного з головних політичних злочинців XX сторіччя. Це насильство породило один із найжахливіших режимів світу — Совєтський Союз, який був черговою реінкарнацією Російської імперії. У ньому представників так званої інтеліґенції або фізично знищили, або ув’язнили, або ж вони стали приречені чи то на зовнішню, чи то на внутрішню еміґрацію, отримавши новий статус дисидентів, або перетворилися на тих збезчещених прислужників тоталітарної системи, про яких писав Василь Стус.

Отже, історична формула розвитку російської інтеліґенції така: безсилля, компенсоване насильством, що призводить до ще більшого безсилля. Лист ганьби на підтримку російської агресії проти України, який підписали сотні так званих російських інтеліґентів, є жахливим підтвердженням цього. Те, що вони вміють добре грати на музичних інструментах і знімають дорогі бойовики, які пропагують війну і насильство, аж ніяк не свідчить про їхню належність до цивілізованого людства. Росія — це не антицивілізація, а тінь цивілізації. Як така вона відтворює форму цивілізації, наповнюючи її жахливим тіньовим змістом. Тінь цивілізації і у витворах мистецтва, і в соціальних структурах та політичних інституціях відтворює контури цивілізації, проте лише контури, всередині тіні — темрява, занепад і смерть. Тінь, позбавлена сили, вона здатна лише на насильство, яке врешті-решт позбавить сили й того, хто застосовує насильство. Ганебна деґрадація і смерть Леніна та перетворення його поплічників із тих, хто видавав себе за борців за свободу, на катів на початку XX сторіччя, як і підла підтримка військових агресій Путінового режиму, яку висловлюють так звані російські інтеліґенти на початку XXI сторіччя, — це прояви тієї слабкості, на яку насильство перетворює силу в темряві цивілізаційної тіні. Певна річ, і серед російської інтеліґенції, як і серед інших верств російського суспільства, є чесні і шляхетні люди, які протестують проти злочинного російського режиму. Втім, як свідчить список підписів під листом ганьби, про який ішлося вище, і покірне мовчання великої кількості тих, чиїх імен немає в тому списку, шляхетних людей серед так званої російської інтеліґенції аж ніяк не більшість. Це мало би бути дивно, адже саме інтеліґенція, здавалось би, повинна виконувати в суспільстві критичну функцію й утримувати владу від злочинних дій. Утім, це не так, бо інтеліґенція — це також лише безсила тінь. Але тінь чого?

Інтеліґенція — це тінь інтелектуалів. Тут навіть у первинності однини дається взнаки прихований тоталітаризм. Про інтелектуалів в однині навіть і не скажеш. Адже інтелектуалів багато, і вони різні, інтеліґенція натомість одна. Розмаїття тут неможливе. Можна або належати до інтеліґенції, або ні. Це каста, члени якої мають відтворювати у своєму житті усталені ритуали. Наприклад, знати напам’ять твір Пушкіна «Євгеній Онєгін». Навіщо це треба, ніхто не знає. Ба більше, аби належати до тієї касти, не обов’язково знати напам’ять той твір, але обов’язково слід знати, що знати його напам’ять обов’язково.

Інтелектуали свідомі того, яку справжню силу можуть і повинні мати їхні вислови. При цьому вони завжди знають, що цю силу компенсує відкритість наукового дискурсу, в якому змагаються різні центри сили. Остаточна перемога одного з них — кінець відкритого дискурсу, а отже, кінець науки як дискурсивної практики. В авторитарному чи тоталітарному суспільстві сила, зосереджена в руках влади, перетворюється на насильство. Влада має монополію на силу. Наука залежить від влади і служить їй. Тому вона позбавляється виміру свободи, який загрожує народженням альтернативного центру сили. Але жодна влада нездатна знищити свободу як вимір людського існування. За влучним висловом Сартра, людина приречена на свободу, і можна додати, насамперед, на свободу думки. Вилучена з наукового дискурсу, ця свобода віднаходить собі іншу соціальну нішу й втілюється в інтеліґентському дискурсі. Утім, він настільки вільний, наскільки позбавлений сили, а отже, відповідальності. Інтеліґенція незалежна, доки від неї нічого не залежить. Залучення інтеліґентів до владного дискурсу сили, яка в недемократичному суспільстві перетворюється на насильство, перетворює їх або на прислужників, або на жертв насильницької влади. Для інтеліґентів можливий інший вихід із цього скрутного становища: самим узурпувати владу й перетворитися на ще більших насильників. Усі ці три соціальні типи інтеліґенції присутні в російській історії XX сторіччя. Ті, хто йдуть у прислужники до влади, стають збезчещеними пристосуванцями, хто пасивно критикує і не приймає її, — упослідженими дисидентами, а хто повстає проти неї, — терористами, які в разі перемоги перетворюються на ще жахливіших узурпаторів і катів, ніж ті, проти кого вони повстали. Диявольська логіка історичного розвитку цивілізаційної тіні невблаганна.

Україна також тривалий час перебувала і в певних аспектах залишається у сфері цивілізаційної тіні. Тому й історичному досвідові нашої країни притаманні ті самі темні риси. Як позбутися цих темних рис нашого минулого й сьогодення? Це питання має багато вимірів, а отже, багато можливих відповідей. Тут хочу торкнутися лише одного з цих вимірів. Повертаючись до цитати зі Стусового таборового зошита, запитаймо, як повернути українській інтеліґенції її питому роль у суспільстві. Коротка відповідь така: перетворити інтеліґенцію на інтелектуалів.