Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Кінець Європи пророкують уже віддавна. Щойно Європа усвідомила себе як певну єдність, вона відчула можливість свого кінця. Щойно Захід усвідомив себе як захід, як те місце, де заходить сонце, він усвідомив себе як певне завершення. Може, саме ця зачарованість власною смертю, ця К’єркеґорова хвороба до смерті або Гайдеґерів жах смерті і є питомою рисою Європи як такої. Німецька назва «Abendland», вечірня країна, сама штовхає Освальда Шпенґлера до написання твору «Der Untergangdes Abendlandes». Перекласти цю сумну тавтологію дуже важко. Адже слово «Untergang» означає занепад, захід, а вечірня країна — це місце, де заходить сонце.

Карл Ясперс розрізняє два типи жаху смерті: тваринний і людський. Тварині також знайомий біологічний страх смерті, який є необхідною умовою боротьби за виживання. Проте лише людині притаманний жах смерті, який пронизує кожну мить її існування. Цей жах є страхом не здійснитися. Сам цей страх перетворює людське існування на дієве життя. «Vita activa» — таку латинську назву дає власній книжці «The Human Condition» Ганна Арендт, коли перекладає її з англійського оригіналу на рідну німецьку. Становище людини — це дієве життя. Із жаху смерті як страху не здійснитися народжується любов до життя, стале бажання чогось досягнути у власному скінченному існуванні. Тому візія кінця Європи не так паралізує європейських інтелектуалів холодом смерті, як мотивує замислитися над способом її подолання, над шляхами виходу з кризи середнього віку європейської цивілізації.

Едмунд Гусерль убачає кризу Європи в кризі європейської раціональності. Тому він уважає, що Європу можуть врятувати лише герої розуму. Але можна вгледіти цю кризу і в кризі європейської сексуальності. У творі «Покора» Мішель Уельбек змальовує картину мирної ісламізації Європи, яка відбувається насамперед через кризу сексуальних стосунків європейського штибу.

Два твори Уельбека завершуються фразами, які розпочинаються майже однаково, але в першій звучить невичерпний сум, а в другій — сподівання на краще життя:

«І мене забудуть. Дуже швидко».

«І мені, безперечно, не буде про що шкодувати».

Першою фразою завершується роман «Платформа». У ній висловлено відчуття європейця, який завершує своє самотнє життя на Далекому Сході, після того як його кохану вбили ісламські терористи. Друга фраза є останньою фразою роману «Покора». У ній висловлено відчуття європейця, який збирається розпочати нове життя в ісламізованому Парижі, навернувшись в іслам насамперед задля того, аби уникнути самотності, здобувши легітимну полігамність.

Для дешифрування сенсу завершення роману «Покора» Уельбек залишає нам декілька ключів у попередніх творах. У романі «Карта і територія» європейські міста поглинає природа. Європейська цивілізація розчиняється в органіці. У «Покорі» цьому відповідає поглинання ісламом європейської культури, насамперед її головних осередків — університетів.

Іншим ключем є порнографізація сексуальності. В усіх Уельбекових романах безліч порнографічних сцен, але всі його твори так чи інак говорять про втрату сексуальності.

Іще один ключ дано в самому романі «Покора». Головний герой цього роману є фахівцем із творчості Карла Жориса Гюїсманса — письменника, який, віддалившись від натуралістичної школи Еміля Золя, став одним із перших, хто створив мистецтво, яке можна позначити словом «декаданс». Головні герої романів Уельбека дуже схожі на героїв Гюїсманса. Усі вони пересичені чуттєвими насолодами й шукають чогось іншого. Дюрталя, головного персонажа декількох Гюїсмансових романів, ці пошуки приводять до католицизму, до речі, як і самого письменника. Але, на думку Уельбека, це навернення не заспокоює ані самого Гюїсманса, ані його героя. Тож висновок простий: християнство, що є одним із головних принципів самоідентифікації Європи, є хибним шляхом. Рятівником у «Покорі» виявляється іслам. Покора християнина настільки глибока, що навіть зумовлює його відмову від власної релігії.

Герой роману Гюїсманса «Навпаки» Жан дез Ессент усамітнюється у власному будинку й зосереджується на деталях його облаштування. У романі немає подій і дій. Це не дієве життя, а отже, чи воно взагалі є життям людини? Лише одного разу дез Ессент вирішує покинути власний будинок, аби здійснити подорож. Але виявляється, що він здатний доїхати лише до вокзалу й повернутися до свого застиглого світу. Його релігією стає декор. Важливим є не так зміст книжок, як їхнє оформлення, не так споживання алкогольних напоїв і сп’яніння від них, як вишуканість облаштування бару й форма пляшок, келихів і чарок. Насолода від затримки реалізації бажання сягає кульмінації.

Це дуже схоже на порнографію, головними знаряддями якої є телескоп анонімності й мікроскоп деталізації.

Порнографічність — це маніакальна зосередженість на деталях. Порнографія — це втрата загальної картини. Ця втрата навмисна. Весь світ стискається до окремої локації, у якій відбувається статевий акт, а статевий акт стискається до окремих частин тіл моделей. Мікроскопічна деталізація в парадоксальний спосіб зумовлює телескопічну анонімність.

У романі Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття», який повністю просякнуто еротикою, є лише одна справді порнографічна сцена. Причому вона відбувається з Терезою, мабуть, найменш еротичним персонажем твору. Тереза намагається подолати своє хворобливе ставлення до постійних еротичних пригод коханого чоловіка Томаша. Вона прагне чи то помститися, чи то звільнитися, а радше примиритися з адюльтером як із чимось неістотним, з чимось, що не загрожує її коханню. Заради цього вона погоджується на секс із незнайомцем. У його квартирі для неї все чуже і відразливе. Вона автоматично відповідає на його пестощі. Її збудження починається з того, що вона бачить чужий член неприпустимо близько до родимки над власним лоном. Спочатку це викликає ненависть, але потому — оргазм.

Отже, порнографія — це зачарованість деталями. З огляду на це стає зрозуміло, чому роман Вітольда Ґомбровича «Порнографія» починається із психологічного портрета головного героя Фридерика, створеного через опис найдрібніших, ледь помітних порухів і жестів або навіть утримань від них: «Йому подали чай, він випив його, але на блюдці лишилася грудочка цукру, тож він простяг руку, щоб узяти цукор, та, мабуть, визнав цей порух за недостатньо обґрунтований, тож руку відсмикнув; вочевидь, це видалося йому ще недоречнішим, тому він знову простяг руку і з’їв цукор, з’їв, мабуть, уже не задля приємності, а тільки щоб не поводитися недоречно… щодо цукру чи щодо нас? Аби якось вийти з незручного становища, він кашлянув, а щоб обґрунтувати свій кашель, вийняв носовичка, але витерти носа не наважився, тільки здвигнув ногою. Цей рух ноги, здавалося, приніс йому нові ускладнення, тож він узагалі затих і знерухомнів»[32]. У цій сцені немає й натяку на секс, але вона виглядає вкрай порнографічно. До речі, роман загалом, попри назву, навряд чи можна назвати зразком порнографії. У звичному сенсі цього слова ми на неї там майже не натрапляємо.

У французькому фільмі «Порнограф» головний герой, режисер порнофільмів, виглядає дуже кумедно через своє серйозне ставлення до зйомок. Сцени, в яких він намагається донести до порномоделей свій задум або знервовано вимагає прибрати музику, що супроводжує зйомку чергового акту злягання, комічні. Але справді порнографічним виглядає епізод цього фільму, в якому взагалі немає порнографії як такої. Головний герой сидить в одній із паризьких кав’ярень. Раптом він помічає жінку, яка йде повз. Вона не молода й приваблива не молодим тілом і обличчям, а чимось іншим. Він швидко підводиться і прямує за нею. Вона йде вулицями міста. Він переслідує її, залишаючись непоміченим. Нарешті вона підходить до дверей якогось будинку, відмикає двері й заходить усередину. Він встигає прослизнути за нею, поки двері не зачинилися. Вона відчиняє двері квартири й заходить до неї. Він так само встигає зайти за нею непоміченим. Дзвонить телефон, вона бере слухавку й починає з кимось розмовляти. Він заходить до іншої кімнати. Там стоїть стіл. Він бере з нього якусь дерев’яну іграшку. Коротко роздивляється її, потім кладе на місце. Бере і швидко переглядає якусь книжку, потім іншу. Ми чуємо її розмову по телефону. Це набір фраз, зрозумілий лише в якомусь контексті, якого ми не знаємо. Він кладе книжку на стіл і схрещує руки на грудях. Цієї миті ми чуємо фразу жінки із сусідньої кімнати, зрозумілу без будь-якого контексту: «Я раптом відчула самотність». Він підводиться, заходить до неї. Вона, відчувши присутність когось за спиною, перериває розмову й рвучко обертається. Він вибачається і йде геть.

Сексу між ними не сталося. Він лише на мить увійшов до її оселі, побачив найдрібніші елементи її інтимного життя, не розуміючи загального контексту, який надає їм сенсу. Телескоп анонімності й мікроскоп деталізації спрацювали водночас. І вона раптом відчула самотність.

Порно, що стало єдиною формою сексуальності, — це самотність. Квінтесенцією самотності є смерть. Адже все в цьому житті ми робимо разом, і навіть народжує кожного з нас інша людина. Лише вмирати доведеться самотужки.

Уельбек дивиться на всю європейську культуру крізь призму сексуальності, розчиняє європейську сексуальність у порнографії й ухвалює вирок усій Європі. Утім, порно — це не реальна сексуальність, а сексуальне фентезі, в якому можна вигадати все, що заманеться. Порно — це казка для дорослих. Люди люблять казки, але живуть у реальному світі. Секс не кращий і не шляхетніший, а складніший за порно. У реальному житті ми майже ніколи не можемо сказати одне одному: «It’s just porno nothing personal». «Кінець Європи», що його вигадав Уельбек, — це кінець страшної порно-казки, а життя Європи, сподіваюся, триватиме й надалі.

Вічне місто, жертва й імперія