Розділ 5 Синдром Ярмольника

25 травня 2014 року, в день позачергових виборів президента України, російський «Перший канал» показав сюжет про те, що, відповідно до даних Центральної виборчої комісії, на виборах перемагає лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош із більше ніж 30 % голосів. На підтвердження цього режисери випуску новин продемонстрували скрін-шот сторінки офіційного сайту ЦВК із результатами підрахунку голосів, на якій Яроша виведено на перше місце. Фейк по-дитячому банальний. Для того, щоб перевірити, чи справді в Україні перемагає лідер «Правого сектора», будь-якому росіянину (зокрема випусковому редактору новин на «Першому каналі») достатньо було зайти на справжній, не фейковий сайт ЦВК і ознайомитися з офіційними результатами підрахунку голосів. На виборах переміг Петро Порошенко, набравши 54,7 % голосів. Дмитро Ярош посів 11-те місце, набравши всього 0,7 % голосів.

От вам реальний вплив Яроша, справжній рівень його популярності — 0,7 %. Близько 100 тисяч людей у 45-мільйонній країні. Дмитро Ярош — це український Marek Jurek. Ви не знаєте, хто такий Марек Юрек? Я теж не знаю, але на минулих президентських виборах у Польщі він набрав приблизно стільки ж голосів, що й Дмитро Ярош, тож очевидно, що вплив Юрека на політику Польщі аналогічний впливові Яроша на політику України. Достатньо відкрити сайт ЦВК, щоб збагнути, що «фашисти», «бандерівці», «войовничі молодчики», «хунта» — не більше ніж міфи кремлівської пропаганди. Проте ніхто цього не робить. Росіяни відмовляються розуміти, що насправді і «Правий сектор», і його лідер мають мізерну підтримку серед населення України. Їм краще вірити в те, про що розповів «Перший канал»: фанатичний український радикал, фашист і націоналіст «перемагає» на президентських виборах в Україні.

Проблема криється не в якості пропаганди. Проблема прихована в категоричній відмові розпізнавати брехню, особливо, коли ця брехня суперечить заснованому на шовінізмі світоглядові.

Протягом останнього року в Росії відбулося формування системи, в якій усі брешуть, усі знають, що брешуть, а за відмовою брехати чи визнавати брехню відокремлюють ворогів від своїх. Нечисленних демонстрантів, що виходили на вулиці Москви із плакатами «Ні війні!», «Досить брехати!» й ін., цькували як зрадників, лаяли та нерідко гнали геть. Причина — не в драконівських законах, де словесне зазіхання на єдність Федерації прирівнено до зґвалтування, і навіть не в неадекватному лідері. Причина — в тім, що за час правління Путіна Російська Федерація перетворилася на країну, в якій викривлене сприйняття дійсності набуло ваги обов’язкового вияву громадянської свідомості, а нерозуміння та відторгнення українців, агресія до них — обов’язковим елементом цього сприйняття. Замкнення брехні на самій собі зумовлює мимовільне витворення в головах людей альтернативної реальності.

Найгірше в цій ситуації те, що я не бачу способів чи шляхів її виправлення. Марно доводити, переконувати, аргументувати. Я намагався: результат — нульовий. У березні 2014-го в мене не залишилося друзів із Росії.

Мені здається, що росіяни вірять в абсурдні байки з телевізора просто тому, що вони росіяни. «Я згідний із позицією Росії, бо я росіянин». Брехня злилася з правдою та стала патріотизмом. Вони вірять у створені пропагандою фейки, бо вважають, що, визнавши свою помилку, виявлять слабкість і виставлять себе на посміховисько. Вони вірять у брехню, бо, врешті-решт, це дозволяє їм уявляти себе великими, могутніми та — не в останню чергу — почуватися захищеними.

А ще, мабуть, тому, що їм більше немає в що вірити.

До речі, конфлікт між Україною та Росією навесні 2014-го супроводжувало масштабне перейменування Київської Русі на «Дрєвнєрусскоє государство» в усіх вільних для редагування інтернет-джерелах, зокрема у Вікіпедії.

Київська Русь — це середньовічна держава на території Східної Європи із центром у Києві, що функціонувала з кінця IX до середини XIII століть. Термін «Київська Русь» — штучний, вилучений не з історичних джерел, а зі сторінок російських історичних праць першої половини XIX століття. У доступних на сьогодні писемних джерелах Київську Русь називають просто Руссю, або Руською землею. Втім, протягом останніх двохста років терміном «Київська Русь» історики позначали велетенську державу, сформовану внаслідок об’єднання східнослов’янських племен під владою династії Рюриковичів, яка проіснувала до середини XII століття, а також об’єднання роздрібнених князівств періоду середини XII — середини XIII століть, центром яких усе ще залишався Київ. Термін давно став загальноприйнятим.

Під час кожного загострення відносин між Україною та Росією росіяни бралися завзято акцентувати на тому, що Київська Русь — це етап історії їхнього (і лише їхнього!) народу. На початку XIX століття серед українців виникло зрозуміле невдоволення такою монополізацією «слави та традицій Києва». Російські історики доводили, що, оскільки росіяни — це єдина східнослов’янська нація, яка в новітні часи створила державу, то зв’язок Московської держави із першою державою східних слов’ян очевидний, бо українці та білоруси, в яких у новітню епоху держав не було, жодного стосунку до Київської Русі мати не можуть. На початку ХХ століття вагомий аргумент проти такого тлумачення історії Київської Русі висунув український історик Михайло Грушевський. Він піддав сумніву ідею росіян, що визначальна, стрижнева характеристика розвитку нації — це її здатність утворити сильну державу. Грушевський під час вивчення історії певної етнічної спільноти більш вагомим називав досвід, накопичений нею впродовж існування на землях своїх предків. Учений припускав, що українці постають прямими нащадками полян — племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Приписувати Київській добі фундаментальну роль у російському минулому не просто неправильно, але й згубно, адже такий підхід лише обтяжує російську історію синтетичним додатком, що перешкоджає пошукам її справжнього коріння. Більше того, колись давно самі росіяни визнавали власну вичерпну відособленість від Києва. Одна з основних причин підписання московськими боярами із Богданом Хмельницьким Березневих статей 1654 року (я згадував про це в першому розділі) полягала в можливості долучення, за умовами Переяславської угоди, Московською державою частини земель Західної Русі із Києвом включно, що давало змогу російському цареві легально присвоїти титул «государя всієї Русі». Лише тоді, після 1654-го, московські монархи почали величати себе «збирачами» всіх слов’янських земель із православним населенням.

Як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція — запозичила з Риму чимало елементів римського законодавства та культури, так і Москва перейняла від Києва багато традицій суспільно-економічного устрою. Проте Москва не була продовженням чи логічним наступним етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. Куди більшу частину київського спадку ввібрало Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське.

З огляду на останнє спроби росіян викорчувати згадки про Київську Русь у статтях електронної енциклопедії Wikipedia — черговий виток «історичного» протистояння, розпочатого після перемоги Євромайдану та відмови української нації еволюціонувати за російським сценарієм — виглядають жалюгідними. Спостерігаючи, як користувачі російського сегмента Інтернету протягом березня-квітня 2014-го затято та невтомно замінюють словосполучення «Київська Русь» на «Давньоруська держава», переконуючи самих себе, що древній Київ був чимось на кшталт дрібного поселення на околиці Хозарського каганату, яке значно поступалося Старій Ладозі чи Новгороду (таким собі осередком «жидобандерівців» давніх часів), я не міг стримати співчутливої посмішки. А ще на той момент я пригадував вислів Чака Паланіка, відомого американського письменника з українським корінням, із його книги «Рент: усна біографія Бастера Кейсі»: встромляння пір’я в дупу ще не робить тебе куркою.

Вину за «спрацювання» російської пропаганди у південно-східних регіонах України цілком і повністю потрібно покладати на Україну.

До середини 2014-го частка російського контенту на загальноукраїнських телеканалах сягала 70 %. Більшість фільмів, серіалів і навіть розважальних програм Україна за скажені гроші закуповувала в Росії. Причина криється в тому, що для власників українських медійних холдингів українське телебачення не є первинним бізнесом.

На сьогодні в Україні діють 4 основні медіа-групи, всі 4 — підконтрольні олігархам:

«StarLightMedia» Віктора Пінчука («СТБ», «ICTV», «Новий канал», «М1», «М2», «QTV»);

«Inter Media Group» Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна («Інтер», «Інтер +», «НТН», «К1», «К2», «Мега», «Піксель», «Enter-фільм» і «ZOOM»);

«Медіа Група Україна» Рината Ахметова («Україна», «Футбол 1», «Футбол 2», «НЛО-ТВ»);

«1+1 медіа» Ігоря Коломойського («1+1», «2+2», «ТЕТ», «УНІАН-ТБ», «1+1 International»).

За словами Костянтина Стрюкова, директора рекламного агентства «Vizeum», який у 2010–2013 роках обіймав посаду генерального продюсера нішевих каналів «Inter Media Group», ринок телереклами становить 450 млн доларів, а згадані вище українські телегрупи витрачають на виробництво та закупівлю контенту не менш ніж 700 млн, тобто телевізійний бізнес збитковий для його власників. Завдання телеканалів — набрати якомога вищий рейтинг. У період чергових виборів є можливим конвертувати рейтинг у політичний вплив. Оскільки до сьогодні Україна просто не спромоглася продукувати таку кількість контенту, всі телеканали потребували російських серіалів і розважальних передач, разом із якими до українського ефіру просочується латентна пропаганда.