Розділ «Львів, 25 лютого 1904 року»

— Правильно, Самковський. А що особливого в Цитадельній горі?

— Вона досить стрімка.

— А ще?

— Поросла лісом.

— Отож-бо! Ідеальне місце, щоб підстерегти одиноку жінку.

— Але ж Цитадельна гора неподалік Дирекції пошти, де сталося вбивство. Ще вчора поліцейські обстежували це місце.

— Значить, погано обстежували, Самковський! Женіть туди всіх, хто зараз вільний, і самі ходіть зі мною.

Зрештою, як подумав згодом ад'юнкт, поліція прочісувала ліс у темряві. Тому зовсім не завадить, маючи додаткові здогади, перевірити це місце при денному світлі. В цьому його шеф був, безперечно, правий.

Вістович і Самковський дісталися вулиці св. Софії і звідти пішки рушили до Цитадельної гори, що височіла над цією частиною міста. Цитадельною її називали через військову фортифікацію, що стриміла на самій верхівці. Спорудили це укріплення понад п'ятдесят років тому, і складалося враження, що відтоді тутешнє військове командування ним не цікавилось. Попід самими стінами цитаделі росли вже чималі граби, тож при потребі з їхньою допомогою можна було б навіть потрапити досередини. Безперечно, в самому форті була військова залога, але перебувала там швидше з простого обов'язку, аніж виконуючи якусь серйозну військову функцію.

Вузенька стежка, протоптана в снігу, звивалася вгору і губилася там поміж дерев. Схоже, саме нею підіймалася Каміла Зборовська. Іншого зручнішого шляху, щоб дістатись звідси на Оссолінських, поліцейські не знайшли. Обережно ступаючи, вони подалися ним і дійшли майже до верхівки, доки врешті щось привернуло їхню увагу. Просто обабіч стежки сніг було акуратно розрівняно, але далі чітко виднілися людські сліди. Належали вони, безперечно, чоловікові, і досить високому на зріст, як зауважив комісар. Крім того, сліди були неприродно глибокими.

— Або цей тип надзвичайно товстий, — промовив Самковський, — або...

Він запитально глянув на шефа.

— ...або ніс на плечах щось важке, — продовжив той, відчуваючи, як на чолі в нього, попри холод, виступив піт.

Чоловіки обережно вирушили вздовж ланцюжка слідів, проте ті невдовзі обірвалися, розчинившись у безсніжному пагорбі. Зі сторони вулиці Оссолінських також підійшли двоє поліціянтів.

— Знайшли щось? — запитав їх Самковський.

Ті похитали головами і, скориставшись зупинкою, закурили.

— Обстежте все довкола пагорба, — наказав Вістович. — Десь-таки ті сліди мають продовжитись...

Однак пошуки минули безрезультатно. Врешті, один з поліціянтів указав на зграю круків, що клубочились за десяток кроків від них.

— Часто їм видно те, чого не бачимо ми, — мовив він упівголоса.

Усі перезирнулись.