Розділ «Львів, 25 лютого 1904 року»

В помешканні його нічого не змінилось: було сиро, повітря висіло важке від тютюнового диму, а суш замість обруса прикрашала пляшка недопитої горілки і крихти черствого хліба. Він з насолодою пригадав помешкання Бейли, де все було навпаки. Треба встигнути з нею попрощатись, бо невідомо, скільки часу він проведе у Відні.

— Тільки зустрілися, а вже прощатись, — вголос промовив він. — Сране життя...

Близько п'ятої задзеленчав телефонний апарат.

— Так, — буркнув Вістович, зірвавши з рогачки слухавку.

— Директор поліції Шехтель, — повідомила телефоністка, після чого почулося мерзенне клацання і шипіння.

Перечекавши ці звуки, комісар почув голос шефа:

— Вістовичу?

— Так, слухаю.

— Якого хріна ви не на службі?

— Даруйте... є обставина...

— Я нещодавно вас відновив на посаді! То якого, запитую, хріна ви вдома? Засуньте в дупу собі ту обставину!..

— Пробачте, пане директоре, — з потаємною радістю мовив комісар, сподіваючись, що знайшлася причина, через яку він затримається у Львові. І, як виявилося, не помилився.

— Негайно вирушайте на Коперніка, — наказав Шехтель. — Біля будівлі Дирекції пошти знайшли мертве тіло. Вбивство... Решту самі побачите.

— Буду за десять хвилин, — пообіцяв комісар і поклав слухавку.

Він і справді прибув туди, як і обіцяв. Вбитою виявилась молода жінка. Її оголений труп знайшли просто на хіднику. Поліцейські розганяли роззяв, намагаючись огородити місце злочину. Неподалік стояли Шехтель і Самковський, емоційно розмовляючи між собою. Комісар хутко підійшов до них.

— Гляньте, Вістовичу, — директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, — просто на дорозі... В людному місці... Я такого нахабства ще не бачив!

— Є свідки? — коротко запитав комісар. — Хтось щось бачив?

— Свідка жодного, — відповів збоку Самковський.

— Хто знайшов тіло?

— Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.