Розділ «Львів, 25 лютого 1904 року»

— З'ясували, хто вбита? — стомлено запитав Шехтель.

— Каміла Зборовська, гувернантка. За день до вбивства зникла, — сказав Самковський, — потім її знайшли...

— Курва, я знаю, що було потім, — нервово відрубав директор. — Що ще про неї відомо?

— Навчала французької, мала веселу вдачу... — розвів руками ад'юнкт. — Навряд чи заподіяла комусь щось лихого.

Присутні на певний час замовкли.

— Гаразд, я залишуся ще на добу-дві, — врешті мовив Штальман, ніби досі його вмовляли не виїжджати. — Можливо, Упир і справді тут... Але потім, чорт забирай...

Не договоривши, віденець вийшов за двері.

— Усім до роботи, — скомандував Шехтель. — Вістовичу, ви особисто відповідаєте за розслідування. До вечора, чекатиму на ваш перший рапорт.

Наказ був зрозумілий. У коридорі комісар наздогнав Фельнера.

— Крові довкола справді небагато, чи не так? — запитав він його. — Преса у Відні також писала про це.

Доктор ствердно кивнув.

— Очевидно, залишає всю на місці убивства, а рани протирає, — припустив він.

— Щоб підживлювати чутки.

— І наганяти ще більше страху... Auf Wiedersehen.

Обличчя Фельнера виражало тільки одне — бажання виспатись, і Вістович його розумів. Самому комісарові про сон залишалося тільки мріяти. Як і Самковському. Обидва вони, опинившись у своєму кабінеті, певний час мовчали, збираючись з думками.

— Як панові версія з Віденським Упирем, комісаре? — запитав урешті, порушуючи тишу, ад'юнкт.

— Якщо відверто, то здається можливою, — відповів Вістович.

— Як на мене, то це одночасно ускладнює і полегшує справу, — мовив Самковський.

— Он як? Чому?

— Ускладнює, бо тепер за нами стежитиме не лише тутешня, але й віденська преса, — пояснив той.