Розділ «Відень, 2 лютого 1904 року»

«Здається, це не закінчиться ніколи. Я вкотре прокидаюся серед ночі і відчуваю тільки одне — крижаний страх, що паралізує моє тіло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години і тільки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потім стає трохи легше, і я намагаюся не думати про свій сон. Він сниться мені так часто, що я пам'ятаю всі ночі, коли не снив. З осені, відколи розпочався цей суцільний кошмар, таких ночей було декілька — перед Різдвом та посеред минулого місяця. Решта ночей труїлися цим сновидінням.

Здебільшого, у моїх снах все відбувається однаково. Змінюються лише деталі, як декорації у якомусь театрі жахів. Найчастіше я прямую кудись темною безлюдною віденською вулицею, коли ж раптом відчуваю, що хтось іде слідом. Я озираюся, але в темряві можу вирізнити тільки силует. Я зупиняюсь, і той, хто позаду, також завмирає на місці. Я йду, і він також продовжує йти. Я починаю бігти, і він робить те саме. Згодом відстань між нами скорочується настільки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзі він хапає мене за плече і стискає з такою силою, що я кричу від болю. Потім усе моє єство пронизує відчуття неминучої смерті. Жахливої смерті. Я відчуваю, що незнайомець не пожаліє мене і підбере найжорстокіший спосіб убивства. Мені хочеться запитати, що я такого заподіяв йому? Чому він мене переслідує? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил більше немає. Здається, лише за секунду до того, як він почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.

Коли минає крижане заціпеніння, встаю і готую чай. До світанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникає тваринний страх, навіяний сном, на зміну йому приходить порожнеча і тиша навколо. В такі миті мені хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вікном до самого ранку не стихали б п'яні голоси. Але тут, на Мурлінгенгассе поряд тільки в'язниця і такі самі понурі будинки, як мій. Ця тиша починає до болю стискати голову.

Щойно починає світати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторі маю з'явитись тільки о восьмій, поспіхом виходжу з дому. І так уже декілька місяців. Що зі мною, чорт забирай? Скільки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?..

Вкотре пригадую свій візит до лікаря. Він тільки розвів руками і порадив переїхати. А може, справді? Скажімо, десь у провінцію? Можливо, там мені перестане снитися ця чортівня?..»

Якуб Німанд швидко закрив і заховав свого щоденника. В контору увірвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий засніжений кожух. Його великі, як у трубача, червоні від морозу щоки сяяли здоров'ям і щоразу підстрибували догори в привітній усмішці.

— Ти, як завжди, раніше за мене! — вигукнув він, звільняючи шию від довгого теплого шарфа, на якому вмирали від тепла сніжинки. — А я все ніяк не міг відірватися від коханої! Думав, уже запізнюсь і отримаю чортів від старого кажана. Але ні, встиг!..

Він гучно реготнув і, знявши кожуха, вмостився за свій стіл. Якуб з деякою заздрістю глянув на нього. Пауль і він служили помічниками нотаріуса в конторі Макса Флідермана. Це шефа Пауль щойно обізвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрійське прізвище[1]. Самого ж Якуба він полюбляв називати паном Йїмандом, замість Німандом, стверджуючи, що так його прізвище стає більш вагомішим і привабливішим для клієнтів контори[2].

Робив це Пауль без жодного зла, по-доброму кепкуючи над блідим худорлявим колегою, якому словосполучення «пан Ніхто» пасувало якнайкраще. Заздрість допікала і дратувала Якуба, тому, побоюючись виказати це паскудне своє переживання, він поспішив втупити погляд у папери, обмежившись декількома словами про важкий тиждень, погоду і побажанням Паулю гарної роботи сьогодні. Той відмахнувся і знову вголос згадав свою кохану, яка не тільки вранці, але і ввечері без упину спонукала його до любощів.

Якуб не витримав і запалив цигарку. Тут він помітив, що руки його дрібно тремтять — чи то від недоспаної ночі, чи то від цих гарячих розповідей колеги. За кілька хвилин спазми в шлунку нагадали, що сьогодні він забув про сніданок, і, роздавивши недопалок, Якуб ще нижче схилився над документами. Вочевидь, і збліднув ще більше, бо Пауль одразу ж поцікавився, чи все гаразд. Якуб кивнув і навіть скривив усмішку. Говорити не хотілося, бо голос його точно викаже.

Німанд пригадував, як одного разу побував у Пауля вдома, коли треба було забрати й віднести в контору чийсь тестамент. Його коханка, пишногруда білявка з палким поглядом і чутливими губами, незважаючи на присутність в домі сторонньої людини, не могла відірватись від Пауля. Сидячи поруч з ним на канапі, вона без упину гладила того по плечу і волоссю, поправляла йому сорочку і, здавалось, понад усе хотіла, щоб Якуб чимшвидше забрався під три чорти. Відмовившись від чаю, хоч і змерз, як собака, Німанд тоді так і зробив. При цьому був певен, що, як тільки за ним зачинилися двері, ці двоє накинулись одне на одного, мов звірі.

За чверть години в контору зайшов Флідерман. Пауль одразу ж підморгнув Якубу, мовляв: «Пам'ятаєш, що я назвав його кажаном? Правда, схожий?». Німанду вперше за добу стало смішно. Шеф мав якийсь чудернацький темний плащ з великими вставними плечима, що справді робило його схожим на кажана.

— Ви в доброму гуморі, пане Німанде? — одразу ж зреагував шеф. — Давненько я вас таким не бачив.

Сам він, схоже, встав не з тієї ноги сьогодні.

— Пробачте, — мовив Якуб і знову низько опустив голову.

Флідерман тільки нервово махнув рукою і заходився розстібати своє дивакувате пальто. Роздягнувшись, він розтер долонями обличчя і вмостився за свій стіл.

— Остопаскуділа ця зима, — видихнув шеф і замість паперів розгорнув перед собою якусь газету. Кілька хвилин в конторі панувала тиша, аж раптом Флідерман голосно вилаявся. Підлеглі з подивом глянули на нього.

— Я знав цю дівчину... — промовив шеф, тицьнувши пальцем у газетну шпальту: — Жила неподалік...

Флідерман простягнув Паулю свіжий номер газети «Wiener Zeitung».