Розділ «Львів, 3 березня 1904 року»

В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.

— Столичні газети вже написали, що в Лемберзі ад'юнкт поліції застрілив серійного вбивцю, якого називали Упирем, — сказав Штальман.

— Так, я клопотатиму про хорошу премію для Самковського, — мовив Шехтель. — Але тільки для нього...

З цими словами він виразно глянув на Вістовича.

— І все ж я хочу зазначити, що саме завдяки зусиллям комісара вдалося вийти на слід, а потім і пристрілити цього Шимона Шнітке, — сказав Штальман. — Цього не вдалося зробити найкращим віденським поліцейським.

— На вашого дорогого Вістовича надійшла скарга на ім'я президента міста, — відрубав Шехтель. — Здогадуєтесь, від кого, пане комісаре?

Вістович кивнув.

— Очевидно від пана Зорца, директора «Камершпілю», — сказав він.

— Блискуче! — іронічно похвалив його Шехтель. — То, може, знаєте, як тепер нам вилізти з цього лайна?

— Гадки не маю, пане директоре, — чесно зізнався комісар.

— Невже з цим театралом неможливо було повестись інакше, не так грубо?

— На той момент мені це здалось єдиним способом надати рух справі...

— Дідько б вас узяв.

— Так чи інакше, але розслідування завершено, — підсумував Штальман, зводячись з місця. — Пане Вістовичу, якщо вас не оцінять належним чином в рідному Лемберзі, матиму честь запросити до Відня...

Шеф-інспектор кинув іронічний погляд у бік Шехтеля. Схоже, добрі стосунки між цими двома в цю мить зіпсувались остаточно.

— Я лишень проти тих методів, якими послуговується іноді комісар, — поспіхом сказав Шехтель. — Вони неприйнятні для імперської поліції. Ясна річ, це всього лишень особливість характеру пана Вістовича, але вона подекуди дорого нам коштує.

Директор витер піт з чола, але так енергійно, мовби прагнув протерти в ньому діру.

— Попри те, — продовжив він, — успішне закінчення такої справи — це, без сумніву, знаменна подія. Хоч попереду ще довга слідча тяганина... Так чи інак, пане Штальмане, свої кадри ми також цінуємо.

— От і чудово, — віденець рушив до дверей. — Усього найкращого, панове!