Розділ «Відень, 2 лютого 1904 року»

У двері тривожно постукали, і Якуб завмер від несподіванки.

— Пане Німанде, — почувся стривожений голос Грети, — з вами все гаразд?

— Все добре, — спробував відповісти він, але голос його прозвучав так тихо, що жінка його не розчула.

Наступної миті він почув, як у дверях його кімнати обертається ключ. Очевидно, служниця мала запасний і, стривожена гуркотом, вирішила ним скористатись. Світло з коридору врізалось прямокутним трикутником у кімнатні сутінки, діставши з-під стіни сполоханого Німанда у незастебнутих штанах і нічній сорочці. Однією рукою він закривав очі від раптового світла, а іншою притримував одяг біля пояса, аби той не впав на підлогу.

— О Господи! Вибачте!.. — вигукнула жінка і зачинила назад двері, знову зануривши кімнату в сутінки.

— От паскудство, — вилаявся Німанд і знову заходився шукати той бісовий вмикач на стіні.

Двері вдруге прочинились, але Грета цього разу не посміла зазирнути в простір кімнати.

— Пане Німанде, сподіваюсь, ви пробачите мені за...

— Ось він, цей гівняний вимикач, — буркнув гість, намацавши врешті ланцюжок. Він сердито смикнув за нього, і лампа на стіні загорілась тьмяним світлом.

— ...за те, що увірвалась до вас, — закінчила Грета.

— Пусте, — відповів той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутність цієї жінки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.

— Почувся гуркіт, потім ви не відповідали, тож я подумала, що вам стало зле, — продовжила виправдовуватись вона.

— Забудьте. Це я винен.

— Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я...

— Забудьте, кажу. Все зі мною гаразд.

— Бажаєте чаю? Може, кави? — мовила служниця.

— Кави, коли ваша ласка.

— За десять хвилин унизу, пане Німанде. Ванна також готова.

— А пан Когер? — запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.

— Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, — відповіла Грета.