Розділ «Відень, 2 лютого 1904 року»

— Ви, як завжди, неперевершені, Грето, — похвалив її господар. — Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.

З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.

— Прошу, добродію, ідіть за мною, — звернулась служниця до Якуба.

Той слухняно подався слідом. За спиною він знову почув голос Когера:

— З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, — сказав психіатр.

Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з'явилася лиш крива гримаса.

В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.

— За чверть години буде тепліше, — промовила жінка, — я розпорядилася щодо опалення.

Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Бажаєте чаю? — запитала Грета.

— Ні, дякую... — відмовився гість.

— Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.

— Ви дуже ласкаві.

— Ви наш гість, — посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.

Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.

Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м'якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.

За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.

— Ще не спите, пане Німанде? — запитав психіатр.

Сам Когер був одягнений у домашній теплий халат, на ногах мав зручні пантофлі.

— Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, — зізнався Якуб.