Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

Хтось із них вдарив його в обличчя з такою силою, що немалий за розміром комісар повалився з ніг.

Його розібрала лють, і він вже ладен був схопитися на ноги, щоб як слід відповісти, але відчув, що не має сил. Удар був напрочуд вмілий. Окрім того, зрадницьки заболіло серце. Вістович спробував дотягнутися до пістолета, але хтось із тих двох наступив йому просто на долоню. Ще років десять тому він переламав би їм кістки, але тепер мусив терпіти своє становище. Суча старість...

— Як знайдеш цього скурвисина, то передай, що йому срака, — почув над собою комісар.

— Сра-ка... — повторив інший тип по складах, хоча Вістович добре все зрозумів і з першого разу.

Кілька хвилин він залишався в такому ж положенні, щоб прийти до тями, а потім зробив спробу підвестись. Зрештою, він з подивом відчув, що хтось намагається йому допомогти. Опинившись на ногах, Вістович порівнявся з цим невідомим. Незнайомець був приблизно однакового з ним зросту і віку. Щоправда, був худорлявий, а під лівим оком у нього звивався продовгуватий синій шрам.

— У цих добродіїв ані крихти совісті, — осудливо сказав незнайомець, — певно обібрали пана як липку?

Голос у нього був м'який і співчутливий, як у місіонера.

— Та ні, не взяли нічого, — відповів комісар.

— Я їх знаю. Прийшли сюди разом з росіянами і залишились.

— Хто вони?

— Бандюгани. Називають себе Bruderferajn.... Мені від них також дісталось.

— А вам за що?

— Підозрюю, за те саме, що і вам.

Вістович з подивом глянув на свого співрозмовника і навіть забув, як жахливо боліло під вилицею.

— Що ви маєте на увазі?— запитав він.

— Довго розповідати. Може зайдемо кудись. Готовий битися об заклад, що ви не проти випити, — сказав незнайомець.

Комісар згодився, і обидва подалися до «Віденської кав'ярні», що виявилась найближчою. Всередині пили каву кілька українських офіцерів. Один з них поцікавився, чи добре Вістович почувається і чи не потрібна бува допомога.

Комісар віджартувався, розповівши байку про те, як спіткнувся, позираючи на молодицю, і ті повернулись до своєї розмови.

— То ви русин? — запитав незнайомець, почувши як Вістович говорить українською.

— Чи не занадто питати когось про народовість, якщо пан навіть не назвав свого імені? — мовив комісар.