Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Так, прошу мені пробачити! Я не запропонував... — заламав руки Нахман.

— У Відні цукру не знайти.

— У Львові також коштує дуже дорого.

— Але ж ти знаєш, де взяти дешевше.

Управитель насторожився.

— Чому пан так каже?

— В дорозі познайомився з твоїм постачальником, добродієм Густавом Шоделем, — сказав Вістович, прочиняючи двері, — передавай вітання. Auf Wiedersehen!

Комісар швидким кроком подався вниз по Ягеллонській, а звідти на Карла Людвіга. Хотілося обдумати все почуте, тим більш, що портрет цього бісового Гофмана виходить суперечливий. Один і той же чоловік діставав морфій для божевільної дівчини, забираючи в неї останнє, і був зразковим постояльцем. Мав шалений азарт і не здобув собі ворогів. Навіть більше, за весь час, який той провів у казино, жодного разу ні з ким не посварився. Хто-хто, а Нахман би помітив недобре.

Він зупинився, щоб запалити цигарку, а коли знову звів очі й подивився перед собою, уздрів двох типів, які загородили йому дорогу.

Вістович, найперше, приязно посміхнувся і спробував їх обійти, але ті не поступались.

— Добридень, друзяко. Куди спєшиш? — хрипло з російським акцентом проказав один з них.

Комісар озирнувся. Ясна річ, поліції ніде не було. В наступну мить, його міцно вхопили за праве зап'ястя. Таким чином, дістати зброю він вже не міг.

— Нащо тобі Гофман? — запитала неголена фізіономія, що опинилась просто перед ним.

Цей другий говорив вже без акценту.

— Маю до нього справу, — стримано відповів Вістович, відчуваючи, що опонент набагато сильніший фізично.

— Яку справу? — допитувався той, підсуваючи фізіономію ще ближче, мовби збирався вкусити.

— Скажу тільки йому, — ризиковано відповів комісар, — ви знаєте, де він?

— Самим інтересна, де він, — зауважив тип з акцентом.

— Працюєш на уряд? — єхидно запитав неголений, майже торкнувшись носом його обличчя.

— Ні, на сестер милосердя, — сказав Вістович і одразу ж пошкодував.