Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Якої?

— Мені треба знати, де я зможу купити трохи морфію.

Навіть окуляри не приховали те, як очі Самковського полізли з орбіт.

— Можна запитати навіщо? — промовив він.

— Пізніше. Зараз не можу сказати.

Поліцейський похитав головою.

— З цим дуже важко. Аптекарі майже не мають. Мене часто просять дістати морфій для поранених польських солдатів, але навіть поліція тут безсила... Якось навіть наші офіцери мусили позичити трохи в українців.

Вістович посміхнувся. Мабуть, ніде більше в світі дві ворогуючі армії не виручали одна одну медикаментами. Як, зрештою, більше ніде не припиняли вогонь, щоб пропустити трамвай.

— І все ж таки, — промовив він, пильно глянувши на Самковського.

Вістович надто добре його знав, щоб розмова на цьому завершилася. Поліцейський зняв окуляри і ретельно протер хустинкою скельця, а тоді знову одягнув і роззирнувся довкола. Втім окрім них в кав'ярні не було більше нікого.

— Іноді, коли дуже потрібно, я звертаюся до однієї особи, — стишеним голосом сказав Самковський, — звісно, при цьому не кажучи, що служу в поліції. Вона, щоправда, бере втричі більше, ніж будь-який аптекар.

— А не цікавились, звідки в неї морфій? — запитав комісар.

— Поцікавлюсь після війни, — обрубав його співрозмовник і гнівно глянув на Вістовича.

— Даруйте, стара звичка, — поспішив вибачитись той.

— Життя солдатів важливіше, ніж закон, — мовив Самковський і знову мусив протерти свої окуляри.

— Звісно, — погодився Вістович.

— Так-от, — продовжив той, — якщо потрібно, я влаштую зустріч з цією особою.

— Може бути сьогодні? — запитав комісар.

— Думаю, так. Як вас знайти?

— За старою адресою, на Вірменській.