Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Буде видно... Дещо маю знати про одного клієнта.

— А пан хіба досі служить у львівській поліції? — несподівано перепитав управитель з деякою нахабністю.

— Ні, — спокійно відповів той, — але ти все одно мені скажеш...

Вони зустрілися поглядами, і Нахман перший потупив очі. З Вістовичем таки краще було не заїдатися, навіть якщо він вже не львівський функціонарій.

— Про кого пан хоче знати? — запитав він.

— Про чоловіка на ім'я Леон Гофман. Тільки не морщи чоло, Нахмане. Я знаю, в тебе чудова пам'ять.

Той кивнув.

— Знаю. Завжди поштивий і платить справно борги, якщо програє.

— Коли ти бачив його востаннє?

— Давненько. Зо два місяці тому. Йому не щастило, і він програв чималі гроші.

— Борг повернув?

— Так. Я ж кажу, він мене жодного разу не підвів...

Комісар відчув, що розмова заходить в глухий кут.

— Часом не помітив, щоб у Гофмана були вороги? — запитав він після паузи.

Чоловік знизав плечима.

— За весь час він ні про кого й слова лихого не сказав, — відповів Нахман, — важко уявити, щоб хтось мав на нього зуб.

— Гаразд, — Вістович неохоче підвівся, — якщо з'явиться, дай мені знати. Я живу там само, на Вірменській.

— Неодмінно, — охоче пообіцяв той.

До управителя повернулася звична запопадливість.

— В цьому закладі досі подають солодку каву по-віденськи? — запитав, вже ідучи до виходу, комісар.