Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

О пів на восьму ранку несподівано задзвонив телефон. У майже порожній напівтемній кімнаті голос апарату звучав особливо паскудно і різав слух крізь залишки ранкової дрімоти.

Вістович вирішив дочекатися, доки дзвінок стихне. Чоловік сподівався, що на іншому кінці дроту в когось вистачить совісті не набирати його номер вдруге о такій порі. Проте він помилявся. За хвилину бісів телефон залунав знову.

— Am Apparat, — буркнув у слухавку Вістович, діставшись нарешті до столу.

— Комісаре Вістовичу? — уточнив на тому боці трохи знервований баритон.

— Так, це я.

— Вам негайно треба прибути на Ландштрассе.

— Що сталося?

— Про все дізнаєтесь на місці.

Сказавши це, баритон урвав зв'язок, і Вістович сердито кинув слухавку. Повернувшись, поліцейський уздрів своє відображення в продовгуватому дзеркалі на протилежній стіні. На нього звідти дивився підозрілий тип у зім'ятому костюмі з давно неголеною мармизою. Вістович заледве впізнав сам себе. Він вже не пригадував, чому ліг спати одягнений, але не голився через те, що мусив берегти мило. В усьому Відні було лиш декілька крамниць, де за високими цінами можна було придбати «die Siefe»[12] та інші речі, яких ніколи не бракувало до війни ані у Відні, ані в його рідному Лемберзі...

«Поголитись таки доведеться», — подумав комісар і рушив до ванної кімнати. Так називалася вузька комірчина, в яку дивом було втиснуто вмивальник, унітаз і чавунну балію. «Ванна кімната», зрештою, чудово пасувала цілому приміщенню, в якому жив комісар: невеликий, ледь помітний передпокій, а далі одні-єдині покої з облізлими стінами, що одночасно були вітальнею і спальнею. З меблів — до стіни притискалася стара шафа, а біля вікна тулився письмовий стіл. В столиці так жило більшість тих, хто переїхав сюди зі східних околиць колишньої монархії, яку зруйнувала поразка у великій війні.

Чотири роки тому Вістовича перевели з лемберзької поліції до військової жандармерії, де він і прослужив аж до Капоретто[13]. Після договору в Комп'єнському лісі[14] виявилося, що Львів фактично не належить більше Австрії, а отже повертатися Вістовичу вже нікуди. Він залишився у Відні, де йому знайшлося місце комісара в тутешній поліції. В неспокійній, голодній, збідованій столиці роботи поліцейським вистачало.

За чверть години Вістович у новому гарнітурі вже був на вулиці. Дійти від помешкання до трамвайної зупинки займало якихось десять хвилин.

Часу, втім, достатньо, аби надихатись свіжим січневим повітрям і трохи прийти до тями після пекучої нездорової ночі.

Здоров'я, особливо після війни, добряче підводило вже немолодого комісара. І, як завжди буває в таких випадках, найперше це впливало на сон.

Зима 1919 року у Відні видалася теплою. Морозів майже не було, хіба що на ніч, дрібні калюжі, які наповнював талий сніг, замерзали до крихких люстерок, що вранці хрускотіли під ногами перехожих. Віденці виглядали понуро і непривітно. Здебільшого йшли, зсутулившись і низько опустивши голову, мовби тягар недавньої поразки імперії ліг особисто кожному на плечі. Вістович звик до цього, і йому було байдуже. Зрештою, сам він виглядав не краще і навіть перейняв звичку не дивитися перехожим у вічі.

Діставшись трамваєм до Ландштрассе, поліцейський зупинився і зміряв поглядом будівлю Дирекції поліції, мовби бачив її вперше. «Якого дідька їм від мене потрібно? — вкотре подумав Вістович. — І чому так терміново?». Вирішивши, зрештою, що іншого способу про це дізнатись, окрім як зайти досередини, наразі немає, комісар подався до входу.

Черговий одразу ж провів його до кабінету директора, де, окрім самого очільника віденської поліції, на комісара чекало ще двоє чоловіків. Обидва були одягнені в цивільне.

— Заходьте, пане Вістовичу, — привітно мовив йому директор, — сідайте.

В кабінеті приємно пахло щойно розпаленим каміном і кавою. Було досить затишно. Могло навіть здатися, що тут зібралися давні друзі, аби згадати добрі часи. Якби ж тільки обличчя невідомих не були такими відчуженими, а година не такою ранньою. Вістович сів на стілець, очікуючи початку розмови.