Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Гаразд. Я дам знати.

За півгодини чоловіки попрощались, і Вістович неквапно рушив убік площі Ринок. Здалеку долинули постріли і навіть звук артилерії. Котрась із армій, вочевидь, розпочала наступ. Декілька солдатів, чи то польських, чи то українських, пробігли перед ним і зникли за рогом. Ніхто з перехожих особливої уваги на них не звернув. В таких умовах Львів жив давно.

З площі Ринок комісар подався на Ягеллонську і далі прямо. Найпевніше, таким самим шляхом частенько ходив зниклий Гофман. За декілька кроків Вістович побачив вивіску «Казино».

Звісна річ, в цю пору там було зачинено, але Вістович впевнено натиснув на кнопку дзвінка. Як і слід було очікувати, ніхто не поспішав відчиняти двері. Трохи почекавши, комісар повторив спробу, але в інакший спосіб: спочатку тричі настиснув коротко, а потім надовго затримав свого масивного пальця на делікатному апаратику. До війни це був знак, що по зовнішній бік дверей постійний клієнт, своя людина, котрій мали б відчинити за будь-яких обставин. Залишалось тільки сподіватись, що з іншого боку про значення такої комбінації дзвінків не забули й дотепер.

На щастя, зсередини хтось таки заходився відмикати численні замки й засуви. Невдовзі прочинились і двері. На порозі постав лисуватий чоловік у білій брудній сорочці. Дивлячись, він добряче щурився, мовби провів у підземеллі щонайменше пів свого життя.

— Слухаю пана, — промовив він.

— Здоров, Нахмане, — впевнено привітався Вістович.

Зачувши своє ім'я, той стрепенувся і спробував широко розкрити очі.

— A-а, пане комісаре... Скільки ж років минуло, — чоловік відступив, запрошуючи гостя досередини.

Вістович ступив у темний коридор, що тягнувся до ледь освітленого ігрового залу.

— Прошу проходити, — мовив Нахман, зачиняючи вхідні двері на ті самі численні замки й засуви.

Комісар обережно подався вперед, і підлога, на щастя, виявилась рівною. Як добре, що Нахман, цей багаторічний управитель в казино, його впізнав. Вони добре знались, коли Вістович служив у львівській поліції, але ж час і війни стирають людську пам'ять.

— Чим завдячую візиту? — приязно запитав той комісара.

Вони сіли один навпроти одного за округлий столик, і управитель засвітив між ними електричний торшер.

— Як поживаєш, Нахмане?— замість відповіді поцікавився комісар.

— Важкі часи, — промовив той, скрушно цмокаючи язиком, — під час війни ледь не закрились. Та й зараз ледве зводимо кінці з кінцями.

— Невже поміж вибухами та пострілами сюди приходили розважатись? — не повірив Вістович.

— Азарт сильніший, аніж страх, — посміхнувся Нахман, — з військовими тільки була біда. Особливо з москалями. Вони, коли програвали, хапалися за револьвер або шаблю. Доводилося скаржитись командуванню. Але москалі, на щастя, пішли, і маю надію, що вже не повернуться... А ви, комісаре, як ся маєте?

— Непогано, Нахмане, дякую. Як бачиш, повернувся до рідного Лемберга.

— Надовго?