Розділ 5 Зимові москіти

 — Шикуймося до бою!

Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу  — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:

 — Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!

 — Там були жантійоми!  — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.

Словом «жантійом»  — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою,  — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).

Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники[71], які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.

Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.

Але радість тривала недовго.

Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього  — при стрільбі із сорока шести луків  — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.

Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?

 — Сті-і-і-й!  — прокричав старий д'Алу.  — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого  — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!

Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.

Двоє  — якісь д'О й дю Лі  — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.

Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.

Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта  — хто на чому.

 — Відходимо!  — голос д'Алу гримів над болотом.

Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).

 — У кого є арбалети  — наготувати!

Мало арбалетів, мало.

Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові[72] були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.