Розділ 5 Зимові москіти

Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.

...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.

Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.

Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.

Із засідки закидали стрілами...

 — Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва,  — банерет[67] де ла Форс ще молодий  — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих  — по шість футів землі на брата,  — він чомусь не замислювався.

 — Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там,  — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.

 — Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани[68].

Костя знати не знав, хто такі оті кутільє з вілланами, але подумав, що стріла чи спис  — це стріла чи спис, хоч би хто метнув, та вголос про це не сказав. Натомість промовив:

 — Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.

 — То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів[69].

Мушат кивнув.

Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.

Слід був дійсно чіткий. Французька корогва  — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників  — ішла ним упевнено.

Відверто кажучи, підстави для певності в них були  — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.

З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було  — усе як на долоні.

Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє[70]. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.

«Дитячі хитрощі!»

Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.

Де ла Форс підняв руку: