Розділ 5 Зимові москіти

 — Ще кроків із десять!  — прошепотів він на вухо напарникові.

Трохи лівіше від цієї городні збереглося кілька обгорілих уламків паль. Кадьян кидав аркан, і після кількох невдалих спроб той зрештою затягся.

Вони піднялися, зняли аркан із палі, прив'язали до нього ще одну мотузку, скинули їх обабіч отієї ж колоди, не прив'язуючи. Спустилися, Кадьян потяг за одну з мотузок, обмоталися ними  — не кидати ж!  — знову поповзи по снігу, біля табору вже пішли.

Середньовічні армії не знали дисципліни в її пізнішому розумінні, тогочасні джерела аж рясніють висловами на кшталт «ніхто нічого не помітив, а вороги вже були в таборі».

Так було й тепер. Ніхто нічого не помітив, а двоє ворогів були в таборі.

Русичам було страшно. Через отаку погоду в кожному наметі горів бодай невеликий, але вогник. Намети просто світилися крізь сніг, люди, що вчаділи, виходили з наметів... Натикаючись на двох німецьких найманців, вони, на щастя, майже не зважали на них. Майже  — бо були два випадки, коли з ними починали якусь розмову, і обидва рази серця лазутчиків падали до самих п'ят.

 — Ніхт ферштейн!

 — А, німці!

 — Та вони ж там, далеко!

 — Та біс із ними!

 — Н-ні, х-хай вип'ють! Зд...здор...здрав... круля його мосці!

Сорочки змокли, хоч викручуй!

Русичі не того боялися. Проминувши табір, вони дістали із заплічних мішків снігоступи й пішли. Тилової охорони не було. Три корогви патрулювали далекі підступи, та вважалося, що цього досить. Двійко вже віддалилися досить далеко, і снігопад послабшав, потім зупинився зовсім...

Уже майже на світанку Єлизар і Кадьян почули в себе за спиною вовче виття та собачий гавкіт. В одному хорі. Вони знали про цю небезпеку, але сподівалися, що обійдеться. Не обійшлося.

Одинадцять років війни. І «чорна смерть», що винищила третину населення. Чимало собак прибилося до вовчих зграй. І вони, ці зграї, слідували за військом.

Ще з десяток «отченашів», і сумнівів не було більше  — зграя йшла їхніми слідами.

Кадьян зітхнув, зняв із плеча лук.

 — Я старший, я більше пожив,  — почав Єлизар, хоча голос погано його слухався.

 — Боярин мене ніколи не бачив, може й не повірити. Мало в кого може корд опинитися? Та й діти мої... Жоден не вижив.

Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому,  — але зараза його не брала. Потім  — жахлива надія  — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом  — кров на губах синочка[66].