Розділ сімнадцятий Два втрачених кохання

— Причини — чого?

Клим відчув — вона знову починає закриватися.

— Я був останнім, із ким говорив Захар перед загибеллю. Так, його не просто застрелили — він загинув від ворожої кулі. Вважайте, в нерівному бою. Але, пані Оксано, якби висновок був таким простим і очевидним, я б не прийшов до вас сьогодні. Взагалі не наважився турбувати, ви ж у складній ситуації, втратили коханого.

— Двох.

Молода жінка дивилася Климові просто в очі.

— Тобто?

— Я любила обох, пане Кошовий. Так буває. Не те, про що ви чи хтось інший можете подумати… Тобто… Словом… Я заплуталася, вибачте. Чекайте, дайте зібратися.

Клим мовчав, відчуваючи — не варто квапити.

— Захар і Олесь, саме так, — після паузи повела далі Оксана. — Спершу познайомилася з Ладним, а Косацький приятелював із ним. Вони обоє мені дорогі, кожен по-своєму. Як би пояснити вам… Ну, Захар залицявся, був трохи нав’язливим, та це було продовженням його завзятості, затятості, не знаю. Варто прийняти його, оця вся бравада відлущувалася. Він домагався свого, перемагав тут і тепер. Варто лиш дати йому зрозуміти це — все, бери голими руками, сукай нитки й мотузки. Відданішої людини годі шукати. Та в цьому всьому я бачила, точніше — відчувала інший бік. Невпевненість у собі, своїх силах, нерозуміння, що його можуть полюбити таким, природним, без усіх хлопчачих вибриків. Я помітила це після смішної на перший погляд історії з віршиком. Тоді ж звернула увагу на Олеся.

— З віршиком?

— Ой, справді не варте уваги. В тому весь Захар. Попросив Олеся заримувати кілька рядків, аби видати потім їх за власні поезії. Хотів справити враження, цим шляхом ще не ходив. Потім погано їх вивчив, заплутався, я посміялася з нього. Не зло, так, жартома. Він би сприйняв усе як черговий провал, вигадав щось нове. Та потім Олесь вирішив почитати мені. Тобто, я сама попросила, коли автор дозволив себе викрити. Косацький не хотів сподобатись. Я бачила — і цим він мене зачепив.

— Молоді люди ворогували?

— Захар страшно образився на мене. Так, ніби я йому щось обіцяла. Порвав стосунки з Олесем, навіть кілька разів задирав його публічно. Я постійно намагалася їх примирити, бо кажу ж — обидва лишалися не чужими. Принаймні, я так вважала, постійно наголошувала обом.

— Чим скінчилося?

Оксана повела плечима.

— Нічим. Олесь влаштувався в друкарню при залізниці, мав хист до різних верстатів. Та за півроку отримав раптом можливість викупити маленьку друкарню, яку власник, батько приятеля, продавав за борги. Гроші виявилися дуже смішними, та все одно жоден із пайщиків не мав потрібної половини. Тоді власник узяв, що давали, а решту оформили як куплене на виплат.

Сіпнулося віко — знову спливла друкарня.

Маленька друкарня.

— Потім війна. Олесь залишив місто, я лишилася, пережила все це. Захар, як я знала, майже відразу після навчання зблизився з січовими стрільцями, його так само не було у Львові. А Олесів товариш працював тут за російської влади.

— Колаборант?