Розділ п’ятнадцятий Маленька війна на околиці Львова

— Знайшли. Цегельня на Ясній.

— Не дуже добре знаю Львів. Міркую, околиця?

— Туди трамваї їздять. Я проведу.

— Гайда.

Перед тим як встати, старшина вибив файку об каблук, розтоптав попіл, підвівся і взяв прихилений до стіни манліхер. Клацнувши затвором, загнав патрон, прицілився перед собою, почепив гвинтівку на плече.

— Отак підете? — перепитав Кошовий. — Може, не треба?

— Чого не треба?

— Овчар досвідчений. До того ж переховується.

— Не аж так. Бач, відшукали.

— Ми б з вами ні. Поліція — теж, принаймні, не так скоро. Злодії зробили все швидко й, певен, нікого не сполохали, — Климові хотілося вірити власним словам, та все одно залишив шпарину: — Ну, майже нікого, давайте так припустимо. Звісно, містом Овчар ходить вільно, та все ж озирається на патрулі. А тут, уявіть: бачить озброєного стрільця просто перед будинком, під самими вікнами. Сполохається.

— Чому перед вікнами?

— Він снайпер, пане Арсенич. Помешкання — його позиція. Повинен врахувати не лише шлях відходу, а й можливість оборонятися. Тому будинок мусить мати чорний хід, який веде у двір. А вікно — виходити на вулицю, аби огляд був добрим. Чи я не правий?

Старшина почухав шрам, поворушив губами, у погляді з’явилося щось нове.

— Не думали послужити у війську, Кошовий?

— Хлопський розум не завадить і цивільному.

— А то подумайте. Офіцерський ранг не обіцяю, та вишколом вашим займуся особисто. Дослужитеся ще, з вашою головою.

— Дякую, я подумаю. Йдемо?

— Та йдемо.

З собою вони нікого не взяли, Клим від початку знав про такий намір. Арсенич затявся зловити Овчара самотужки, і стати на заваді означало нажити ворога. Тим більше, в разі успіху переможця не судитимуть. А в успішності їхнього походу Кошовий чомусь не сумнівався.

Рушили пішки.