Розділ тринадцятий Між молотом і ковадлом

— Я.

— Ви поїдете з нами. Маю наказ затримати вас і доставити до комендатури.

Кошовий не стримався — здригнувся. Поруч тихенько зойкнув Шацький. Арсенич далі зберігав спокій.

— З ким маю честь?

— Поручник Гастлер, — жандарм кинув два пальці до кашкета. — Інші питання потім. Підготуйтеся для подальшої розмови, у вас буде час подумати в машині.

— Якщо я з вами поїду, пане поручнику.

Сіпнулося віко.

Клим визнав Йозефову правоту. Тут закручувалося найгірше з того, що могло початися, коли військова поліція має намір арештувати бойового старшину в присутності його озброєних побратимів.

Знайшовши поглядом стрільця, за чиїм паском стирчав його револьвер, Кошовий закусив губу.

Повітря довкола наелектризувалося, мов перед грозою. Бог його знає, чим загрожує встрявання в конфлікт особисто йому. Не кажучи вже про Шацького, котрий, поклавши руку на серце, тут особа взагалі випадкова. І в разі чого Климові доведеться відповідати перед Естер та дітьми. Так чи інакше, він зробив крок убік, заступаючи дантиста, але той миттю вигулькнув з-за його спини: природна цікавість долала такий самий природний страх.

— Ви зобов’язані поїхати, пане Арсенич, — відчеканив Гастлер. — Інакше ваша поведінка визначається, як порушення військової дисципліни та й загалом статуту австрійської армії. Виглядає, ви, стрільці, починаєте забувати, що не є окремими підрозділами, а підпорядковані Генеральному штабу. Або виконуєте накази, які не обговорюються, або наслідки вам не сподобаються.

— Мені не подобаються ваші дії, — відчеканив старшина. — Чому я маю боятися наслідків? Невже це страшніше, ніж з боєм прориватися з російського оточення, втрачаючи побратимів на очах? Коли ви востаннє були на фронті, пане поручнику?

— У мене свій фронт.

— Тут, — Арсенич обвів рукою полігон і стрільців, котрі стояли півколом. — Ми визнаємо, що українські добровольці входять до австрійського війська. Та ви доводите, що армія воює не з москалями, а сама з собою. Бо ви, пане Гастлер, приїхали арештувати старшину саме австрійської армії. Хай на мені інша форма і служу я в окремому підрозділі, добровольчому курені. Нас мало посилали на смерть? Ми мало крові пролили на фронті?

— Мені відомі ваші бойові заслуги, — говорячи так, поручник ледь скривився, швидко опанувавши себе. — Не варто ними прикриватися зараз. Вони будуть враховані, якщо отримані про вас відомості не знайдуть підтвердження. Й не допоможуть, якщо все виявиться правдою. Кінець кінцем, про арешт ніхто не обмовився. Вам, Арсенич, навіть не наказують здати зброю.

— То накажіть.

На цих словах чотар та інші стрільці, котрі стояли між старшиною та машиною, мов по команді скинули гвинтівки з плечей, поки направивши дула в землю.

— Ви поводитеся неправильно, — мовив Гастлер. — Припиніть водевіль, давайте вирішимо все мирно. Інші можуть і повинні вирушати назад, до місця дислокації. Якщо ситуація проясниться, ви теж матимете змогу повернутися.

— Я не почув, у чому мене звинувачують.

— Я не маю повноважень говорити про такі речі тут, при всіх.