Розділ дванадцятий Старшина Арсенич

— Та де! Ви ж знаєте мою фейгале! Вона б не вигнала мене з дому, бо треба ж комусь годувати чотирьох дітей. Але ганьби було б на цілі Кракідали!

— А так?

— Я в її очах герой! — Йозеф не хизувався й не хвалився, говорив спокійно, з вірою у власні слова. — Більше того, на мене вперше за багато років почав дивитися з повагою та заздрістю той шлимазл Лапідус! Не знаю, хто пустив чутку, що Шацького бачили на Підзамчому, де поліція ловила наглядача-зрадника. Ви ж чудово розумієте, як погано народ ставиться до тюремників, тому новина розлетілася швидко. А згодом, — він поцмокав губами, — плітки пішли так, ніби це я допоміг самому комісарові Віхурі.

— Я б не здивувався, аби прозвучало, що ви, Шацький, особисто керували поліцейською операцією.

— Не смійтеся, пане Кошовий, — в голосі дантиста чувся неприхований докір. — Десь у такому вигляді це й дійшло до Естер. Вона почала шпетити мене. Мовляв, не треба бути занадто скромним, нарешті Шацькі прислужилися владі й правосуддю.

— А ви?

— Лишалося піддакувати. Не розкажу ж я моїй фейгале всю правду. Тому тут.

— Чому? Не зовсім вас розумію.

— Соромно, — признався Шацький. — У мене чимало власних заслуг, про які мало хто знає через таки властиву мені скромність. Тепер хтось перекрутив правду, і мене шанують за чужі перемоги.

— Жодних перемог. Ви це бачили на власні очі. Знайшли труп наглядача, запізнилися, слід обірвався.

— Але ж ви маєте новий план, пане Кошовий! Ви не можете його не мати! Тож я готовий принести користь! Мені дійсно ніяково за свою нестриманість минулого разу. Принагідно маю намір особисто перепросити пані Магду.

Знову пригадалася сварка.

Віко сіпнулося.

Нехай Шацький справді крутиться поруч. Хоч відволікатиме балаканиною від сумних думок. Та й поділитися версіями буде з ким, не все ж самому до себе говорити.

— Гаразд, — Клим простягнув Йозефу руку. — Готові до подорожі?

— Якої? Далеко?

— Розділ. Думаю найняти коляску, авто мені не роздобути, та й дорого. Ви ж знаєте, ті, хто практикував таксомотори, майже всі змушені були здати їх для потреб війська. А хто не хотів, псували автомобілі. Декого викрили й судили за саботаж, але то вже інша історія. Говорю про те, що іншого варіанту, ніж найняти візника, нема.

— Пощо їхати в Розділ?

— Знайдемо там, у стрілецькому вишкільному таборі, старшину Арсенича. Я бачив його вчора на прощанні з Ладним, справив сильне враження. Мені цікаво, яким чином старшина, котрий квартирує за півсотні кілометрів від Львова, дізнався про арешт свого товариша за кілька годин потому.

— Пане Кошовий, ми ж із вами знаємо про телеграф! А коли йдеться про зв’язок із військовою частиною, не забуваємо про надсучасні технічні засоби.