Розділ 4

Голота підвернув свої лахи, дістав мідяка, потім ще одного.

— Скажи пану, хлопче, — проказав він і кинув монети у пилюку перед хлопчаком.

Той хвилю повагався, тоді підібрав монети, зиркнув на дивного жебрака й зник у будинку. Чекати, сидячи на паркані, під яким зібралися гавкітливі панські собаки, довелося довго. Сонце вже височенько піднялося, коли на ґанок, тяжко ступаючи, витюпав сам Лукомський — смуглявий пузань з довгими вусами і нервовими очима. Він втупився в Голоту й розлютовано зчепив щелепи.

— Щоб я? До тебе? Вийшов?? Ах ти, лайдаче безрідний, хочеш, щоб я тебе батогами засік?! Ясногірською Божою Матір’ю клянуся — так і зроблю! Павле, Грицьку, ану сюди швидко!!!

— Пане Яне, у Кракові я чув про вас, як про запальну, але добру людину, — проговорив швидко Голота, який розумів, що не можна втрачати ні секунди, якщо не хоче знову отримати порцію батогів. Тож тепер він торочив усе, що лізло йому в голову, аби тільки привернути увагу пана. — І лише тому я наважився прийти до вас після того, як ви дізналися погані новини з Болотківець, бо певен: bonum ad virum cito moritur iracundia…[24] І це добре, тому що Impedit ira animum, ne possit cernere verum[25]… Вислухайте хоча б перед тим, як за батогами посилати.

Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.

— У Кракові? Хто ви і що вам треба? — уже спокійніше проказав Лукомський.

— У мене немає часу на латину.

— Я щойно з Болотківець, пане Яне, — Голота швидко зістрибнув з паркану і наблизився до Лукомського. — Що вам сказати, лише дивом я оце стою біля вас і розмовляю, бо вже молився Божій Матері і всім своїм святим захисникам, аби врятували від наглої смерті. Тамтешні людоньки наче подуріли і вже готові були мене спалити, як упиря, що наслав на них моровицю, коли їм підвернувся ваш товариш Котович. Я, звичайно, не знаю, якого біса йому знадобилося вночі шукати на околицях Болотківець коня, але скажу відверто — дуже дякую вашому покійному товаришу. Якби не він, я б уже перетворився на попіл.

— Дорого Олександрові далася його любов до того дурного жеребця, якого він пішов шукати, — помовчавши, буркнув Лукомський. — Коштував він як якесь село, андалузька порода як-не-як, але ж покласти за нього своє життя?! Ех, Олександре, Олександре, — зітхнув Лукомський, але відразу ж підняв голову й роздув ніздрі, як бик. — За Котовича я спалю все те село дотла, не сумнівайтесь. А війта і його прихвоснів порубаю, як собак!

Голота похитав головою й зітхнув. Він, як міг, надавав своїй мармизі скорботного виразу й співчутливо хитав головою.

— Але ж, пане Яне, ви розумієте, що за спалені Болотківці з вас спитає князь Яблоновський,[26] який зараз управляє маєтками Єло-Малинських. А хто такі Яблоновські, вам казати не треба. Якщо він захоче, то й суд, і інквізиція підтвердять, що ваш товариш їв дітей на обід, був упирем, відьмаком і перевертнем одночасно. А якщо врахувати, що й ксьондз, і священик благословили спалення Котовича, та і зовнішність його була досить, як це кажуть італійці — specifico, то ми зможемо передбачити, що закінчиться це все не дуже добре для вас. Якщо буде розголос, то постане питання: хто ж може товаришувати з упирем, як не якийсь відьмак чи ще якийсь перевертень?

— Та як ти смієш! Від кого це я слухаю? Хто ти такий, лайдаку? — знову розлютувався Лукомський.

— Бо це правда, пане Яне. Заводитися з Яблоновськими — хазяями цього краю — трохи нерозумно. Хоча ви й самі це добре знаєте… А хто я? Я той, хто може допомогти вам у цій неприємній ситуації. Розповім вам, пане, одну історію. Ви чули про графиню Брановицьку? Зірка королівських балів, яка несподівано померла кілька років тому у Варшаві просто посеред вистави власного театру, вона ще грала Юнону? До речі, грала чарівно, інколи трохи перегравала, але вигляд це мало дуже милий…

— Чи чув я? Ви знущаєтесь? Про смерть графині Єлени вся Європа говорила! Але до чого тут це? — знизав плечима Лукомський.

— Ага, значить, щось із варшавських новин таки доходить сюди. Прекрасно! Так от, вам, мабуть, відомо, як завершилося розслідування наглої смерті графині?

— Як закінчилося? Ви таки знущаєтесь, — знов побуряковів Лукомський, — усім відомо, що графиню отруїли, та хто отруїв і навіщо — залишається загадкою й досі. Навіть знаменитий Вольф з Мейсена не зміг розплутати цю загадку.

— Вольф? Зарозумілий товстун і дурень, той ваш Вольф. Багато пилу в очі, багато пишних фраз — і пшик! Так-от, відкрию вам секрет, отруйника таки знайшли, і, звичайно, той мейсенський шматок шпигу тут ні до чого. Знайшли, скрутили, привезли до великого коронного канцлера, до Замойського, бо графиня була його родичкою.

— То ж хто вбив? — зацікавлено відкрив рота Лукомський.

— Вибачте, це державна таємниця. Король не захотів розголосу, тож убивця просто зник. Що сталося з ним — хтозна. Думаю, що все вирішили полюбовно, як це завше роблять у нашій столиці. Самі розумієте, — скривив губи Голота, — тіло невідомого потопельника знайдуть у Віслі, верст за двадцять за течією…