Розділ 4

— Чого ж передумали?

— Бо заступниця в тебе з’явилася, — стишив крик війт. — А я, знаєш, не терплю жіночих сліз. Особливо, якщо це сльози моєї дружини. Дякуй їй і забирайся з мого села. Негайно! Щоб і духу твого тут не було.

— Куди ж мені йти?

— Байдуже. Он та дорога йде у Ляхів, та — у Кунів, а та — у Глухи. Щоб я твою мармизу тут більше не бачив. А побачу, то знай — висіти будеш ось на тій березі.

Краварж розвернувся й пішов у хату. Кос і Сокирчук стояли й насмішкувато дивилися на Голоту, спершись спинами об ґанок.

— Де моя карабела?

— Яка ще карабела, дурнику? Іди собі, лахмітнику. Чи канчуками тебе з села гнати? — ліниво відказав Сокирчук. Голота з-під лоба подивився на жартівника. Сокирчук відверто глузував з нього, щирячи свого лисячого писка й граючись плетеним руків’ям нагая.

«Свиня, я тобі це пригадаю, — у безсилому нападі люті подумав Голота, але нічого не сказав, навчений гірким досвідом. — До біса! У цьому селі мало не за кожне промовлене слово отримуєш десять стусанів під ребра».

Голота мовчки витер рукавом своєї подертої сорочки носа й повернувся, аби йти. Уже виходячи за ворота, він несподівано вгледів, як у вікні мелькнуло обличчя війтової, тож зупинився й нахилив голову, дякуючи своїй рятівниці. Тоді відірвав погляд від вікна і побрів шляхом до Ляхова.

Усю дорогу він розтирав свої зап’ястки, що були аж сині від мотузок, і намагався підбити підсумки своєї подорожі, що ніяк не завершувалася.

«Це наче Данте в пекло ходив. Усе стає лише гірше, хоча щоразу здавалося, що далі вже немає куди», — міркував Голота, гризучи яблуко, яке зірвав наостанок у війтовому саду. Він згадав, як ще півроку тому відчував себе жалюгідним вигнанцем, коли тікав із Кракова на коні і з одним слугою. Потім була втеча зі Львова — лише на поганенькій кобилі, яка за тиждень здохла, тож із Кам’янця довелося накивати п’ятами вже пішки, а з Кремінця й узагалі йшов в одежі жебрака з вузликом і дякував Богу, що хоч живий. «А зараз немає навіть вузлика, — скреготнув він зубами, — і карабели. Звичайно, Sic transit Gloria mundi[23], не сперечаюся, але це вже занадто. Сучі діти, карабели я їм уже не подарую…» — пробурмотів він, дивлячись собі під ноги. Голота йшов, хитаючись, і вперше за довгий час відчув, як втомився витинати химерні плетива, ховаючись по закуткам світу від того, що мало статися рано чи пізно. Уперше за все своє життя він був близький до відчаю. Втрата батьківської карабели, яка часто тижнями була його єдиною співбесідницею, стала тією соломинкою, що переломила хребет Голотиному терпінню й інстинкту виживання, через який він і опинився там, де опинився… «До біса, сучі діти, я таки повернуся сюди. Тікати мені вже нікуди. Карабелу поверну, хай що це мені коштуватиме», — заскреготав він зубами й оглядівшись, упевнено потупцяв ляхівською дорогою. Та обдумуючи свою реконкісту, він кривив душею навіть перед самим собою, адже думав перш за все не про батьківську шаблю і не про своє життя, що перетворилося на втечу без кінця і краю, а про темні очі і ямочки на щоках Софії Краваржової.

З такими думками він не зогледівся, як дійшов до Ляхова. У першого ж селянина, який не відстрибнув злякано від обдертого жебрака з синцями по всенькій пиці, він дізнався, де маєток Лукомських, і пошкандибав до гостроверхого будинку, який було видно здаля. Питати щось у панських слуг Голота не збирався і на те було кілька причин, головна з яких — його не надто благородний, а говорячи правду, — страшненький вигляд. А панські слуги у цих краях, як він уже встиг дізнатися, мало любили обірванців.

«У кращому випадку просто батогом хвицнуть по спині, у гіршому — спустять собак. Обережність не завадить», — нерадісно резюмував він, залазячи у кущі поруч з будинком, звідки було добре чути, про що говорять домашні Лукомських.

У засідці він просидів півдня, поки врешті почув те, заради чого й сидів у смердючій бузині — Лукомський мав приїхати завтра вранці. Голота непомітно виповз зі схованки пізно ввечері, нарвав кілька жмень кислих вишень у саду, поїв і заснув, скрутившись калачиком на землі. Спав неспокійно. Усю ніч його калатало від холоду, а живіт болів від тих проклятущих вишень, й чомусь снилася війтова. Вона танцювала якийсь дивний танок і дивилася на нього, усміхаючись. Він же, як дурень, тяг до неї руки, однак війтова весь час танула між пальцями, мов серпанок.

На світанку Голота прокинувся від страшного грюкоту і скочив на ноги, розтираючи кулаками заспані очі. Панів ридван пролетів повз нього, ніби колісниця святого Іллі. Голота одним оком подивився, як той заїхав у браму, позіхнув, потягнувся й пішов до криниці. Десь удалині виднілися Болотківці і та, про кого він думав усю ніч. «Якби про це написали в тітчиному салоні, то було б так: „Романтичний герой на крилах кохання летить до своєї обраниці, аби стиснути її в пристрасних обіймах…“ Зараз, — похмуро подумав Голота, — тільки лахи свої зміню на вишиті золотом шати. І корону з кришталю, інкрустовану рубінами, одягну». Голота зняв свою подерту сорочку, витяг з криниці дерев’яне відро холоднючої, як крига, води, устромив туди палець і задрижав, як драглі. Хвилину наважувався, а тоді різким рухом вилив воду на себе, заволавши так, що аж побудив півнів у сусідських обійстях. Прокинулися й у панському будинку, хоч Голота і був певен — не через нього. Він прислухався — за стінами лунали прокльони, божба й гуркіт перекинутих меблів. «Ага, це пан Лукомський уже дізнався, що зробили болотківчани з його чудовим блідим гостем». Голота посидів під вишнею ще з годину, ризикуючи своїм ніжним травленням, знову давився ягодами, та врешті виплюнув кісточки, витер губи від червоного соку і попхався до садиби. Він перехилився через паркан і свиснув до малого козачка, який бігав подвір’ям з панським собакою.

— Слава Ісусу Христу… — промовив Голота до хлопця. Той здригнувся, злякано повернувся, та відразу скривився, коли побачив жебрака.

— Мені треба до вашого пана.

— Ішов би ти, жебраче. Не до тебе зараз, — поважно набундючившись, сказав хлопчак.

— Перекажи пану: я важливу звістку приніс.

— Іди, кажу тобі, — прикрикнув козачок.