Розділ 3

— Dzień dobry, Станіславе.

— І тобі привіт, Амброже. Що це ви надумали, добрі люде? Бачу у вас коси і вила, чи у вас косовиця? Тільки чого ви до нас ідете? У Ляхові немає ні вашої костереви, ні жита, ні пшениці…

Чех похмуро помовчав, упіривши погляд у маленького війта.

— Ти б ото не дурня з себе клеїв, Станіславе. Упир моровицю розносить селами. За вчорашній вечір у нас троє мерців, і скоро тут буде стільки холодних, що ти й не встигнеш закопувати всіх.

— І хто ж упир?

— Котович, що вчора до Лукомських приїхав. Ми його вночі попід верболозами знайшли, щось він там чаклував… Чарами від нас утік! Тепер ховається у Лукомських.

— То ти вирішив, що Лукомські вам його віддадуть… — примружився Бобер.

— Ні. Але я й питати не буду. Не дам, аби моїх людей, як овець, морили. Князь мене спитає…

— А я не дам, аби ви в моєму селі розбишакували! — перебив чеха, уперто виставивши підборіддя вперед, малий Бобер.

— Подумай, Станіславе… Зажди, — заспокійливо виставив долоню вперед Краварж. — У тебе, я чув, син народився, а в мор першими діти помруть, якщо упир і далі чаруватиме… Подумай добре. Мені допомоги не треба, просто не заважай…

Бобер стиснув губи і зло подивився в очі Краваржу. Йому не сподобалося, що Краварж згадав його малюка. Рука Бобра погладжувала шаблю, усе тіло було готове в будь-яку мить випрямитися, як пружина, та він усе думав над словами чеха, і страх раптом кольнув його зсередини. Долоня малого війта розслабилася, він забрав її з хрестовини шаблі і потер носа.

— Добре. Заберете його й ідете геть. Ніяких убивств у Ляхові, — коротко проказав Бобер.

— Домовилися, Станіславе.

Бобер махнув рукою, і ляхівці розступилися.

Подвір’я високого будинку Лукомських, що стояв у тіні величезного саду, натовп затопив, як бистра вода. Болотківчани оточили дім, аби ніхто не зміг утекти, і мовчки чекали. Та маєток також ніби вимер, із зачинених дверей та вікон не чутно було жодного звуку. Урешті двері скрипнули, і на поріг вийшла пані Лукомська. Лице в неї було виснажене, глибоко запалі очі — заплакані, та вона відразу розлютовано закричала на затихлих селян:

— Чого стали, лайдаки! Убили людину безневинну. Помирає пан Котович. За це підле вбивство вас Бог покарає!

Мовчанка перервалася обуреним гомоном з натовпу, розпалені словами Лукомської, почали викрикувати.

— Не знаєш ти, пані!!! Нічого ти не бачила.

— То не людина, то упир, убив трьох у нас!

— Усіх нас хотів отруїти. Віддай нам його!