Розділ 3

— Він помирає!!! — намагалася перекричати голоси Лукомська, та марно.

— Віддайте, Богом прошу. Від мору може й ваша родина загинути. Віддайте, Божу справу робимо, від диявола всіх рятуємо, — прогудів своїм басом Краварж.

Лукомська скривила свої тонкі губи в презирливій гримасі:

— Темне бидло… Ви просто товар, а не люди…

Двері нечутно відчинилася, крізь них прослизнула сива служниця і зашепотіла щось на вухо Лукомській. Та випрямилася, її обличчя наче закам’яніло, а з очей потекли сльози.

— Помер він… Усе… Kоnіес,[21] — прошепотіла жінка.

— Тож немає вам чого його захищати, — різко заговорив війт. — Але я не вірю тому упиреві. Ми всі вже бачили, як він уже раз помирав, а потім чарами зник. Віддайте тіло, пані!..

Лукомська підняла голову і хотіла сказати щось різке, та напружені впродовж розмови плечі врешті впали, її біле кам’яне обличчя задрижало.

— Мій чоловік, як повернеться, вам цього не подарує, — промовила вона, мало не ридаючи.

— Байдуже. Віддайте упиря. Не знаю, скільки зможу людей стримувати, пані…

Сива служка відірвала Лукомську від дверей і відвела вбік. Жінка пішла, спотикаючись, закривши обличчя руками. У будинок негайно забігли болотківчани і вже за мить звідти винесли неймовірно блідого померлого. Він увесь був у крові та синцях, але губи його залишалися яскраво-червоними, наче тільки-но випив гарячої людської крові. Селяни хрестилися і плювали в його сторону, та підходити ближче мало хто наважувався. Тіло кинули до воза, який негайно рвонув з місця і, підскакуючи на ямах, помчав до Болотківців. Руки упиря з кожним струсом підкидувало вгору, і переляканий візник щораз озирався, з жахом чекаючи, що мрець ось-ось оживе і стисне свої холодні тонкі пальці на його шиї.

З високого пагорба, на якому стояв маєток війта Краваржа, кожну хату Болотківців було видно як на долоні. Крізь невеликий ліс проглядав і сусідній Кунів зі шпичастим костьолом, а трохи далі на заході виднівся Ляхів, що розкинувся на болотистих луках. З віконця хліва, де тримали Голоту, огляд був не такий гарний, видно було лише вигін, де зазвичай збиралися болотківчани, але й того було достатньо. «До аутодафе їм, звичайно, ще далеченько. Але свято спалення упиря місцеві умільці готують незгірш, ніж в Іспанії, з розмахом». Голоті, дякуючи війтовій, розв’язали ноги й руки, тож він, не відриваючи погляду, дивився вниз, на луки, туди до самого вечора один за одним їхали вози з дровами і соломою. Привезене складали одне на одне, і скоро на майдані виросла справжня солом’яна гора, на вершечку якої височів високий сосновий стовбур. Тіло упиря з пробитими осиковим кілком грудями, замазаним землею ротом та зав’язаними очима, прикрутили мотузками до соснини, і на ньому тепер виблискували тіні вогнища, яке розпалили поруч.

Увечері на вигін із села прийшли всі, хто тільки міг ходити. Принесли навіть сторічного Бундюка, він уже мало що бачив, але, беззубо шамкаючи, розповідав тепер молодим, які стояли, розкривши роти, як палили відьом у Млинові років з вісімдесят тому.

— Ох і красиві були відьми, очей не відвести. Бісівська краса, — плямкав пустими деснами Бундюк.

— І що, дядечку, спалили?

— А що було робити, коли в корів замість молока кров пішла, га? Я тебе питаю! — аж задихався від дурного питання молодого Бундюк.

Останнім на коні прискакав ксьондз Миколай з Куніва. Він демонстративно відвернувся від православного отця Романа, якого інакше як схизматиком і свинею ніколи не називав, і зло крикнув, злітаючи з коня.

— Чого чекаєте? Паліть скоріш!

Саме він першим підбіг до вогнища, запалив смолоскипа і кинув його у купу сіна та дров. Багаття розгорілося враз і кинулося у вечірнє небо величезними язиками полум’я, які охопили стовп з прив’язаним до нього кровопивцею. Людям обпікало брови та вії, однак усі крізь сльози, які видушував дим, дивилися далі. В упиря, якого повільно лизав вогонь, вмить згоріло волосся, полопалася шкіра, обвуглилися руки, та ніхто не відвернувся, адже всі хотіли упевнитися, що цього разу нечисть не оживе й не втече. Лише коли стовп, до якого був прив’язаний спалений, похилився й упав, розсипаючи тисячі іскор, люди почали по одному розходитися. Та несподівано дорогу селянам заступив війт, він підняв руку й крикнув своїм громовим басом:

— Стійте! Слухайте, люди. Знайте, що добру ми справу зробили, богоугодну. Звільнили й себе, і дітей своїх від упиря і від мору. Немає в цьому гріха, нечистої сили позбулися. І люди Божі за нас, — кивнув він на отця Романа та ксьондза. — Щоб усі ви розуміли, не буде нам кари, а лише подякують на тому світі, що позбулися ми прислужника Сатани, чаклуна й кровопивці!