Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як умів, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, та звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.

Ми не могли їх покинути, але й помогти були не в силі.

– Там є фарба! Фарба! – гукнула Віоля, показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

– Фарба? Яка фарба? – здивувалися ми з Костем, бо до чого ж тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відчинив її і почав котити, виливаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло. Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури ні на секунду не послабили натиску, їх абсолютно не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Я поставив бочівку сторца і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі не зле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

– Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, – сказав я, – бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

– Але спочатку обмотаємо кінці дрючків ось цим, – здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати, намотали їх на дрючки й намочили у фарбі, озброївши ними не тільки себе, а й божевільних. Потім я вимастив фарбою бочівку, і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

– Пора, – сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається, і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум’я. Від смолоскипів вони відскакували, а обпікши писок, чкуряли наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде нас атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися іншого берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла, і вони час від часу пірнали з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.

Тим часом щури зайняли оборону на протилежному березі і підстрибували від нетерплячки.

Наші смолоскипи поволі пригасали, а в декого з божевільних вони згасли під час купелі. Тепер уже не було чого квапитися, і ми спинилися в нерішучості. У воді було безпечніше.

Побачивши, що ми зупинились, щури припинили переправу, залишаючи на обох берегах однакову кількість війська.

Стояли ми так кілька хвилин, доки тварини остаточно не упевнилися, що ми ні на той, ні на цей берег вибиратися не думаємо. Щойно тоді вони цілими десятками стали шубовськати у воду й пливти до нас.