Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

1

«Коли я прибув у це місто, першою живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з’являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він відразу ж піднімався у мій кабінет, у святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:

– Кава є?

Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед – кава мусила бути. Коли я з нею з’являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.

Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.

«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд – у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:

– Ласкаво просимо в Щуроград!

Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.

– Щуроград? – здивувався я і, показуючи на будинки, додав: – Але тут живуть і люди.

– Звичайно. Як і в кожному місті. Але Щуроград заснували щури. Ми це місце відкрили і заселили. І люди з’явилися пізніше. Така історія дуже багатьох міст. Але чомусь ми завше були в тіні.

– І як ви зжилися з людьми?

– Прекрасно. Понад усі сподівання. Ми навіть дозволили окремі вулиці назвати по-людськи.

– А де мешкаєте ви?

– У підвалах, де завше. У принципі нічого не змінилося. І водночас – є певні зрушення. Ми нарешті знайшли спільну мову, ба й спільні інтереси. Люди перестали чинити нам шкоду. Навпаки, поважають нас, радяться з нами у справах розбудови міста. Ми зробили їх щасливими.

– Ви?

– Ну так! Образно кажучи, вони сидять на нашій шиї, хе-хе.

– Перепрошую, – перебив я, – мені не причулося, що вони сидять на вашій шиї?

– Ні-ні! Так воно і є. Ми для них робимо дуже багато. Пишемо для них книги, які вони із задоволенням читають, складаємо пісні, які вони із задоволенням слухають, знімаємо для них фільми, які вони із задоволенням дивляться. Ми живимо їх духовно. І вони дуже вдячні. Їхня вдячність проявляється, зокрема, в тому, що вони пригощають нас обідами. Зважте – лише обідами. Сніданки й вечері ми вже змушені добувати самі. Погодьтеся – їм це дуже дешево обходиться. Понадто, що це тільки для гарного слівця сказано буцім у наших руках усе духовне живлення. Насправді у фільмах знімаються люди, навіть якщо йдеться про проблеми суто щурячої сім’ї. А книги? У книгах теж, як правило, героями виступають люди, а щури присутні лише епізодично. Виняток становлять твори історичні… Оскільки історію тут представляємо і творимо лише ми, люди до цього не мають жодного стосунку. І все це – за обід! Уявляєте собі?