Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

– Бо їм у школі втокмачували ідею подвигу, – сказав Кость. – Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… – Голос у нього затремтів, і, піймавши мій погляд, він додав: – Так, це й зі мною було. Мене запроторив до божевільні син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

7

Скоро ми опинилися на околиці, де вже не було будівель, і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев’яними халупами, деякі з них заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

– Не такі вже вони й дурні, – сказав я Костеві, беручи з них приклад.

Лише Віоля сиділа у траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

– Вони позбавлені пам’яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших – сік, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… – розповідав Кость. – Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

– Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

– Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

– Може, нам не варто тут затримуватися? – спитав я.

– А тато? – озвалася Віоля.

– Ну, я, скажімо, лишився б чекати, – сказав Кость, – але біда в тому, що там далі багато кілометрів тягнеться відкрита місцина. І коли нас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.

Сутінки якось непомітно затягли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі й махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно, і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палицями, всім, що під руки попало.

Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з’явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

– Відступаємо до річки! – гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.