Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Вагон усередині виявився цілком пристойним, про краще місце для ночівлі годі було й мріяти.

Хутенько повкладавши божевільних, ми зійшлися в одному з переділів, щоб виробити план на завтра.

– Ви нам не розповіли, що було далі, – сказав я полковникові.

– Далі я висадив гранатою ґрати у вікні й вибрався в парк. Щурів у парку було зовсім мало, до того ж вони не очуняли ще після вибуху і пожежі. Але коли я опинився в місті, то побачив, що небезпека чатує не лише з боку щурів. На мене розпочали полювання самі мешканці міста. Такі самі люди, як ми з вами. А що найжахливіше – майже всі вони були ще дітьми. У руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:

«Вас підмовив на злочин чужинець? Так?»

«Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо».

«Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину».

«При чому тут ви? – пробував я їх заспокоїти. – Заколот учинив я».

«Так, але ви – один із нас. Ви не щур. Ви – людина. Яке довір’я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!»

«Він чекав нагоди!» – озвалася якась товстуля з качалкою у руці.

«Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!» – констатував хлопець.

«Як він такий герой, то чого ж із палицею не пішов на щурів?!» – гукнув хтось із натовпу.

«Такі вони герої! – вів своєї хлопець. – Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами».

«Там і люди в будинках погинули!» – знову втрутилася товстуля.

«Неправда! – сказав я. – Ми будинків не палили. Саму лише божевільню».

Натовп обурено загудів.

«Ви чуєте?! – заверещала товстуля з качалкою. – Яка підла брехня?!»

«Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!» – захлинався натовп.

«Ми вам не віримо, – сказав хлопець. – Ви зрадник, палій і убивця і мусите бути покарані».

«Зачекайте, – сказав я. – Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічно хворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу – щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами».