Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.

– Чому нема вибуху? – нервувалася Віоля.

– Гадаю, нам треба йти звідси, – сказав Кость.

– Як іти? – обурилась дівчина. – Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб’ються крізь них.

– Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.

– А будівля не завалиться?

– Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.

– У місті? – здивувався я. – Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?

– Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.

Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде. І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум’я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум’я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.

Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин. У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.

– Ходімо, – заквапив Кость. – Ми – божевільні! Беріть приклад з них, як треба себе поводити.

І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, пліч-о-пліч так, як ми їх залишили.

Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибралися на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.

Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.

– Громадяни! Вітчизна у небезпеці! – волав щур у мегафон. – Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка – свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.

Щур нахилився до іншого щура, перекинувся кількома словами, кивнув і продовжив:

– Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!

– Смерть! Смерть! Смерть! – проскандували школярі.

– Який жах! – здригнувся я.