Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

«Що він плете? Які щуролюди?» – обурилась юрба.

«Забиває нам баки!»

«Справді, є така теорія про щуролюдів, – сказав хлопець. – Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?»

«Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків. Їх там було з півсотні!»

«А чим ви нам доведете, що це правда?»

«Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер що хочеш можна вигадати!»

«Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відібрали все – історію, гідність, традиції! А що дали взамін? На що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Переймають у щурів їхню поведінку!»

«Як шкода, – зітхнув хлопець, – що ви раніше себе нічим таким не виявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…»

Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися па мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояв металевий смітник, а за ним взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.

«Подивіться! – гукнув я. – Ви всі оточені!»

Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітника, виплигнув на нього, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і, замість рухатися в напрямку до вас, подався до мочарів.

– Ви збилися з дороги? – спитав я.

– Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.

8

Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.

І ось, коли зійшло сонце…

Не знаю, чому саме вони кинулися в наступ, коли зійшло сонце. Може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?

Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останні чати. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.

Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекали слушної нагоди.

– Все, мусимо рушати, – сказав полковник. – Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.