Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Почалося щось несусвітнє. З обох боків ішла на нас збурунена маса хижаків, а ми вже були втомлені і зневірені. Сутінки притьмарили наші очі, і щуряче військо перетворювалося на мільйонну армію, яка ось-ось змете нас, мов порох, і розсіє над цим пустищем, щоб і пам’яті про нас не лишилося. Дрючки не слухалися наших рук, долоні пекли вогнем, з кожним розмахом дрючка думаєш більше про те, щоб не вцілити товариша, аніж про те, аби попасти по щурах. Від ударів хижаки йшли на дно, їх відносила течія, але чимало знову очунювали і поверталися назад.

Що найбільше нас рятувало, то це течія. Вона змивала шеренги щурів, не даючи напасти на нас усією ватагою. Але й щури були не дурні. Вони кидалися по кілька на дрючок, притьмом бігли до руки, і доводилося занурювати палицю у воду, щоб звільнити її. За цей час інші щури встигали добратися до нас, і ми мусили вже увиватися, як механічні, тільки щоб не дати їм прорватися й напасти з-за спини на тих, що відбивали атаку з протилежного берега. Божевільні з таким завданням не справлялися, бо гатили наосліп у якомусь отупілому екстазі, і ми доручили Віолі бити саме тих щурів, які опинялися між нашими шеренгами.

Я шукав гарячково якогось виходу, бачачи, що ми скоро знесиліємо. Але нічого мудрішого, як спробувати прорватися до закинутих вагонів, придумати не зміг. Такий план, проте, мав один суттєвий недолік – невідомо було, чи божевільні послухають нас і достатньо швидко перебіжать цей невеликий відрізок шляху.

Не знаю, чим би скінчилася ця затія, якби несподівано не пролунали постріли з автомата.

– Тату! Тату! – закричала дівчина в пітьму.

– Піднімайтеся вгору проти течії, а я прикрию! – пролунав голос полковника.

Підганяючи божевільних, ми почали свій відступ. Щури на цей наш маневр хутенько вигадали свій план і тепер стрибали з берега у воду за кілька метрів вище. Течія несла їх просто на нас.

Автоматні черги розігнали щурів коло берега.

– Йдіть сюди! – гукнув полковник.

Ми вибралися на берег і щойно відійшли кілька метрів від води, як у річку в саму гущу щурів полетіла граната. Видовище після цього було просто розкішне. Не стільки тих щурів загинуло, скільки було оглушено. Течія понесла їхні безживні тільця, решта щурів розбіглася в паніці, а ми нарешті могли випустити з розпечених долонь дрючки.

– Де капітан? – спитав я, вичекавши, поки донька натішиться батьком.

– Загинув… під час вибуху.

– Як це сталося?

– Щури перегризли шнур. Капітан подався на поверх. Він думав, що, коли буде мчати, як вихор, щури не встигнуть його спинити… Але їх було стільки… Я вибіг за ним і почав стріляти по тих тварюках, але капітан уже геть був ними обліплений. І тоді він запалив пуделко й кинув його подалі від себе. Видно, думав, що вогонь не встигне так швидко добратись до нього. Але вибух був такої сили, що навіть мене зі сходів кинув униз до стіни. Полум’я просто клекотіло на всьому поверсі. Я навкарачки вповз до лабораторії, зачинив двері і якийсь час лежав, приходячи до тями…

– Як твоя рука? – перебила Віоля.

– Вже не кривавить. Рана наскрізна, кістки не пошкодила… – Тут він перевів погляд на Костя й спитав: – У вас поповнення?

– Цей чоловік вдавав божевільного.

– Он як… Я радий, що ви приєдналися до нас…

– Тут є один вагон з цілими вікнами, – сказав Кость. – Можемо його зайняти.

– Так, але спочатку треба викрутити одяг, – нагадав полковник.