Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

– У дітей? – здивувався я.

– Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння, і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але досі жив. Його тіло здригалося від пекучого болю, вуста посиніли.

– Мам… мам… мам… – шепотів він.

Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

– Ви його не врятуєте, Марку, – смикнула мене за рукав дівчина. – Це пропащі діти.

– Але ж вони – люди!

– Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею, і коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля – ще двох, а решта знову щезла у брамі.

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?

– Що з ними – з цими людьми? – дивувався я. – Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються нею?

– Бо воно вже їм до шиї приросло, – сказав Кость. – Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

– Але свободи ніколи не буває забагато! – заперечила Віоля.

– Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

– Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? – не розумів я. – Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?