Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

– Змилуйтесь! – верескнув істерично лікар. – Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули «щурячого фюрера» на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

– Віоля! – раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос – вона кликала на допомогу. Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

– Де пан Крупа? – запитали ми водночас.

– Ві-ві-він там… – захлипала дівчина.

– Відчиніть двері! – сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

– Пізно, – зітхнув я.

– Він затулив собою візок, – пояснила Віоля, – мене силою заштовхав сюди.

Тут вона помітила кров у батька на плечі й заходилася бинтувати рану.

– Нічого страшного, – сказав полковник. – Але поки що рука зовсім безсила, і я не зможу тримати автомат…

– Бідолашний пан Крупа, – похитав я головою. – Загинути такою дикою смертю…

– Він загинув, як герой, – мовив полковник. – Загинув, рятуючи зброю. Якщо ми виживемо, то тільки завдяки йому.

Двері здригалися від щурячого натиску.

– Боже, невже їм нема ні кінця ні краю? – спитала Віоля.

– Найжахливіше не це, – відказав полковник. – Найжахливіше те, що ми зосталися самі… Більше нам нема на кого сподіватися… А щури… мені здається, вони вже видихаються… Це їхні останні сили, які вони кинули на нас. Так би мовити, всенародне ополчення.

Капітан вистрілив з автомата по коридору. Ватага щурів, котра мчала сюди, враз розлетілася на всі боки, забиваючись у щілини під стінами.

– Ти бач, які хитрі, – здивувався полковник. – Вже й воювати навчилися.