Розділ «Епілог»

Існує про скарби гетьмана Івана Степановича Мазепи ще й таке сказання, записане автором цих рядків (а може, самим автором і придумане, хто його розбере) у 2009 році – див. його, Валентина Чемериса, книгу «Феномен Фенікса», роман-есе, фантастичні повісті, оповідання.

Отож ще дещиця про заховані (незнайдені) скарби Мазепи.

Поросючка

…і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?

М. Гоголь

Не шукайте в нашій демонології ще й такого персонажу, його буцімто там немає. Ні серед відьом, ні серед блудів чи вихорів – не шукайте. Не знайдете Поросючки і серед вовкулаків, водяників (чого б це вона водилася в такій компанії?), ні серед домовиків, світилок і тим паче русалок-мавок (для компанії таких персоналій Поросючка красою-вродою не вийшла), ні серед упирів (пхе!), ні серед чарівників, чортів-бісів, ні серед чугайстрів, ні серед злиднів, ні серед скарбників…

О, до скарбників Поросючку в якійсь мірі можна віднести. Скарбник – це вірний страж багатств свого господаря, він затримує злодіїв і взагалі охороняє закопані гроші та закляті скарби. Були вони – скарбники – чисті й нечисті. Люди вірили, що раз на сім літ, до «Вшестя», закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем; срібло – білим, мідь – синім). Вважалося, що гроші, які горять уночі, охороняє скарбник нечистий, взяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). А коли хтось із настирливих та жадібних все ж їх добуде, то вони в мішку, доки їх нестимуть, перетворяться на черепки та вугілля. Або й на гадюк, жаб тощо. Траплялося, що нечистий скарбник може відкрити скарби, але – в обмін на душу. Цур йому пек! А Поросючці чужа душа не потрібна, тож ні за що вона не уступить довірених їй скарбів – і не просіть, і не моліть, і не хитріть, бо все то – дарма.

Тож не шукайте там Поросючку, її серед того кодла немає. Хоча вона і… є. Я навіть можу вам сказати де – за так, але, звісно, під великим секретом. Принаймні там, в тій потаємній місцині Поросючка була ще й донедавна, коли якось так налякала наших скарбошукачів, що поклялися вони до скону віку свого більше чужих багатств не шукати.

А було так…

Ні, спершу вам треба розповісти про скарби гетьмана Мазепи взагалі, а тоді… Про них багато чуток – достовірних і таких собі – ходить межи людом, і ще довго, смію думати, будуть вони ходити межи люду простого і навіть, як один казав, вельми грамотного.

Іван Степанович був людиною не бідною, дещо за гетьманства мав на чорний день. На його багатства розраховував навіть шведський король Карл ХII, який постійно побирався. Мазепа йому й допомагав, раз, поголоски ходили, навіть послав його величності аж 30 возів зі срібними та золотими монетами – хочте вірте, хочте ті вози перерахуйте. Тридцять їх, чи скільки там.

Гроші Мазепи, як він перебрався до шведів, були при ньому, але якась частка. Одні кажуть, що головні скарби нібито при гетьманському обозі знаходилися, тож якийсь час зберігалися в Прилуках, де той обоз стояв, потім у Лохвиці, далі в Хоролі, і хоч драгуни якісь там «тєлєґі» у Мазепи буцімто відбили, але гетьман все ж таки встиг перевезти більшість своїх коштовностей у Великі Будища, де була на той час головна квартира Карла XII. А вже після нещасливої Полтавської битви, переправляючись через Дніпро біля Переволочної, Мазепа захопив із собою дві бочки з золотими монетами, кілька мішків срібла та чимало іншого скарбу.

Але й тут гетьману не поталанило. Під час переправи він змушений був звеліти викинути частину скарбів у Дніпро – не було ніякої можливості їх врятувати.

Кажуть, що по смерті гетьмана залишилися у скарбниці його тільки грошима 160 тисяч червінців, не кажучи вже про срібне начиння і різні прикраси. Де те добро поділося в Бендерах після 18 березня 1710 року – хто вам тепер скаже.

Руський цар велів будь-що шукати «клади» Мазепи. Та їхня частина, що зберігалася в Києво-Печерській лаврі та в Білій Церкві, була царськими нишпорками конфіскована (разом з маєтками гетьмана).

Перед тим як переходити на бік Карла, Мазепа, зібравши своїх старшин у кінці жовтня 1708 року, так порадив-сказав їм: «Хай би всякий заривав у землю все, що дороге, тому що цар, не сподіваючись від України постоянства на випадок неприятельського вторгнення, захоче влаштувати щось недобре над гетьманом і над усім народом».

Коли ж гетьман радив заривати старшинам у землю добро, то, мабуть, і своє закопав теж. Вказувалося й місце, де він міг це зробити, але надійних лише двоє, про них і піде мова. Неподалік Батурина за півверсти від міста у Мазепи був замок («піддвірок») Гончарівка. В останні роки гетьманства свого Іван Степанович зело турбувався Гончарівкою, адже там була його тодішня резиденція. Тож свій піддвірок час од часу зміцнював. Там він ще на початку 1708 року обніс свій замок «знатним валом». Як дивувалися, «для якоїсь невідомої причини». А то ж він там скарби свої хотів закопати, от і «знатний вал» заздалегідь спорудив. Після того як доблесні Петрові вояки вчинили в тих краях погром-різанину, коли не щадили навіть безневинних дітей, дотла спалили Гончарівці, те місце стало зватися Мазепинським городком.

Ще й через 17 років після розгрому, кажуть, можна було бачити залишки гетьманських будівель. «Декотрі з садом, де Мазепа сам жив, в одном дворі каменные палати пустые и разграбленные, там же церковь деревянная цела, с некоторой частью іконостаса».

На той час в Івана Степановича було два заміських палаци, столиця чия – як і всієї Лівобережної України, – знаходилася в Батурині.

Крім Гончарівського, був палац і біля самого Батурина (не далі ніж верста) понад дорогою на Конотоп, над самісіньким обривистим берегом Сейму – з напольного боку його теж захищав «знатний вал», і в Гончарівці, виходить, як і в самому Батурині, гетьман міг закопати свій скарб.