Розділ «Епілог»

Роззявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

– Ваше щастя, – каже. – Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут будимири вдруге проспівали, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там у підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор – мало їм усього іншого! – понісся – як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля – як мітлою вимів!

Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…

Повикидала їх нечиста сила аж за рови з валами.

І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь погукали, а тоді і їм заціпило.

Отямились невдахи, як уже сонце зійшло. Лежать вони за валом, як снопи, там і там порозкидувані. Стогнучи (боліли всі кістки й ребра на додачу) позводились на тремтячі ноги, кажучи:

– Ну й Поросючка!.. Був би нам кабець, якби півні не закукурікали. Тепер ще поживемо. А скарби… А хай їх біс шукає, нащо вони нам, молитовним та хрещеним. Цур їм пек, коли їх та божевільна береже.

Та й потягли ноги хутчій з того острова і лісу, званого Поросюцьким.

Навіть кирки свої та лопати покидали – десь вони там і досі валяються.

Так воно лучилося, як я вам оце розповів (а, мабуть, так, бо інакше б я вам і не розказував), чи не так – хочте вірте, хочте перевірте.

Тільки не раджу вам уночі потикатися на острів та копати там нори-хідники. Не приведуть вони вас до добра. Може, докопаєтесь до залізних дверей, але ж вилетить тоді скажена Поросючка. Як не встигнуть будимири заспівати – хана вам! Біля тих скелетів попередніх добитчиків рядочком посідаєте…

Ось чому на той острів ніхто більше із скарбошукачів – хоч їх і не переводиться, – не ходить. Бояться Поросючки. Та й своє життя дорожче за всі скарби світу, разом узяті – це вже точно. Перевірено.

Хай гетьман Іван Степанович Мазепа спокійно на тім світі спочиває – скарби його цілі. А охотників до них потикатися немає.

Скарби ті свого часу чекають на добрих людей. А скільки їх чекати – добрих людей – хто скаже. Може, ще рік, може, ще вік, але вони неодмінно з’являться, і тоді закляття над скарбами спадуть і дадуться вони в добрі руки добрим людям.

А станеться це лише тоді, коли завершиться вічна боротьба Добра зі Злом перемогою Добра.

І тоді до гетьманських скарбів прийде від усіх нас Доброслав з майбутнього чи й Добромисл, і все владнається. Коли з глибини історії знову постануть Берегині наші, Білобоги, Дажбоги, Коляди, Купали, Лади, Свароги… Коли по весні засяє бог весняного сонця Ярило, юнак у білій киреї з вінком маків на голові, із серпом у одній руці та снопком жита в другій, і заспівають дівчата:

Волочився Ярило по всьому світу.

Полю жито родив, людям діток плодив,

А де він ногою – там жито копою,