Розділ «Епілог»

Походив Олександр Матвійович з дрібномаєтних дворян.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Працював в Україні в судових установах та наукових закладах. (Зокрема в Історичному товаристві Нестора-літописця.)

Автор праць переважно з історії Лівобережної України, один із засновників журналу «Киевская старина» – вельми авторитетного і популярного свого часу видання.

Підтримував дружні стосунки з Т. Г. Шевченком.

Автор відомих праць «Павло Полуботок», «Замітки про Мазепу», видав цінні документальні збірники, у його наукових розвідках – багатий фактичний матеріал. Так ось він знайомився з документами про те, що Мотря Кочубеївна пішла в монастир і в ньому закінчила свої дні ще відносно молодою.

«Іди в монастир, – у відчаї, що їхня палка любов виявилася фатальною, – радив їй гетьман, – а я знатиму, що на той час з В. М. чинити» (лист № 7).

Мати хотіла видати Мотрю за Чуйкевича (звідси й плутається в життєписі дівчини це прізвище), але юна Кочубеївна вдруге і востаннє втекла з дому і стала черницею Пушкарівського жіночого монастиря, що біля Полтави. Це й підтвердив згаданий історик Лазаревський.

Що ж до Чуйкевича, то за нього пішла заміж інша дочка Кочубея – Катерина. А ще дослідників збиває з толку той факт, що з 1733 по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була якась Меланія Чуйкевичівна (просто на одне прізвище з «тим» Чуйкевичем), яка після хвороби померла 20 січня 1736 року. «Дуже вірогідно (на якій підставі? – В. Ч.) це була Мотря».

Гм… Вірогідності аніякої.

Дата смерті Мотрі Кочубеївни невідома, відомо лише, що поховали її біля Вознесенської церкви, могила цієї незвичайної жінки була загублена (чи знищена – мазепинка ж!) за радянських часів. За іншою версію (і знову: версії, версії!), біля Диканьки, яка буцімто була частиною її віна. Там ніби (знову «ніби») була збудована дерев’яна церковка – нині від неї і сліду не лишилося – якщо вона, звичайно, була там, що малоймовірно.

Хоча… Легенди завжди такі чарівні і… спокусливо-поетичні. Так і хочеться у них вірити, як у достовірний документ. Тим більше, в Диканьці, що на Полтавщині, колись був маєток Василя Кочубея. Туди вела дорога, обабіч якої росли гігантські дуби.

До наших днів їх збереглося чотири, вік їхній – приблизно 800 років. За легендою, біля одного з таких велетнів, патріархів лісового царства, обхват якого сягає 10 метрів, і зустрічалися палкі коханці – Мазепа і Кочубеївна. На місці того незвичайного дуба (він не зберігся) встановлено пам’ятний знак у вигляді арки.

Ще одна версія. Мовби переконлива.

За кілька кілометрів від Батурина стояв Кербутовський, або Новомлинський, монастир і, мабуть, саме сюди постриглася в черниці Мотря.

В одному з давніх рукописів я знайшов згадку про те, що при облозі Батурина 1708 року «приїхала черниця з монастиря дівичого Новомлинського возком, і в черничину одіж її милість пані Кочубеєву перевдягнула і вивезла подалі від лиха». На мою думку, це була Мотря, яка порятувала матір від небезпеки. За деякими джерелами, вона закінчила вік черницею і похована на кладовищі Пушкарівки, що на Полтавщині.

Про це трагічне кохання в народі й досі живуть легенди. Так, у Чернігові в XIX столітті була записана оповідь старожилів про те, як на Пречисту опівночі ходить біля «мазепиного будинку» Мотря «вся в золоті… довгі коси, мов гадюки, з плеч спадають». Кого вона стріне, того просить зняти материне прокляття.

Сьогодні Мотря – вона ж для коханого Мотрононька – Кочубеївна вже належить не стільки історії, як поетичним, таким романтично-хвилюючим легендам та переданням давнини далекої. Дещо аж міфологізована, дещо вже навіть містична.

На Чернігівщині зберігся «Мазепин дім», будівля колишньої полкової канцелярії – його буцімто свого часу купив Мазепа для Мотрі, яку прокляла рідна мати і погрожувала її позбавити житла. За розповідями місцевих мешканців, звідтоді в будинку ходить-колобродить неприкаяний привид Кочубеївни. Раз на рік дівчина в білому виходить на ґанок і прохає перехрестити її, щоб зняти материне прокляття, але люди сахаються пріч і дівчина зникає в тумані…

Ось дещиця на цю тему з Інтернет-видання, що загадково зветься «Вампіри і привиди Чернігова: міфи чи реальність». (Чернігівщина була в ті часи центром Гетьманщини.) Глава «Привид Марії» (Мотря Кочубеївна помилково названа Марією, як у Пушкіна в поемі «Полтава»). Розповідають – хто захоплено, а хто й з містичним жахом, що й сьогодні можна зустрітися з примарою з минулого. Біля будинку Мазепи перехожого може поманити молода спокусниця-чарівниця Мотря Кочубеївна, душа якої в самотині ходить між густими деревами старовинного парку. І запевняють, що й справді привид може з’являтися на очі простим смертним. Вродлива, просто-таки красуня, молода дівчина з розпущеним волоссям у довгій білій сорочці…

А на Успіння Богородиці привид Мотрі-Марії печально ходить між деревами – мати прокляла її двічі за те, що колись покинула батьківський будинок і пішла до гетьмана, свого хрещеника, батька названого. Проклята рідною матір’ю душа дівчини благає встрічних осінити її хресним знаменням, тільки ним можна зняти прокляття матері. Але ніхто не зважується осінити ту примару хресним знаменням. А тільки проспівають треті півні, примара – вже не юна красуня, а відьма – зі стогоном «хреста, хреста мені», зникає. А ось якщо привид перехрестити, то він покаже місцину, де Мазепа сховав скарб. Але ніхто не зважується перехрестити привид – цур йому пек! Біди потім не обібратися. Цур їм пек, цим примарам!