Розділ «Епілог»

Поховали черницю Мотрю Кочубеївну біля Вознесенської церкви, що її в передмісті Пушкарівки у 1702 році своїм коштом збудував полтавський полковник Черняк.

Нині Вознесенська однокупольна церква – унікальна пам’ятка монументальної кам’яної архітектури ХVIII століття. Це єдиний на Полтавщині зразок класичної української архітектури часів Відродження. За даними істориків, в огорожі Вознесенської церкви похована черниця Мотря Кочубеївна, дочка генерального судді Василя Кочубея, кохана гетьмана Мазепи…

А ще існує легенда, чи не найпоетичніша з усіх усних сказань про дочку Василя Кочубея під ім’ям Мотря. Ще коли дівчина жила в батька, Мазепа часто через своїх людей передавав їй різні дарунки, переважно книжечки – Мотря дуже любила читати, – та різну, як сьогодні кажуть, біжутерію. І неодмінно передавав букетик квітів. І не яких-небудь, а тих, що їх Мотря любила – незабудки, що в народі звуться люби-мене. Йдучи в монастир, Мотря прихопила засушений букетик люби-мене – на згадку про коханого. В її келії такі засушені букетики були завжди, і коли юна черниця дивилась на них, то, мабуть, згадувала коханого і на губках її тоді блукала чарівна, але така печально-сумовита усмішка…

Помираючи, попрохала монастирських сестер-черниць: «Як поховаєте мене, посійте на моїй ранній могилі квітки люби-мене».

Невідомо сьогодні, де саме в огорожі церкви, що на околиці Пушкарівки, неподалік від житлового масиву Половки, була її могила. Але чомусь в одному закутку церковної огорожі щовесни починають квітнути і квітнуть аж до пізньої осені синьоокі тендітні незабудки, квіточки, звані в народі люби-мене…

Що на мові квітів означає: люби мене, як я тебе…

Гетьман Мазепа лежить у Румунії, в містечку Галац, що за 5 км від українського кордону, Мотря Кочубеївна – десь у рідній Полтавщині… Господи, чи зійдуться вони хоч колись у тому, як прийнято казати, кращому світі?… Чи побудуть хоч там – де вічність і де немає юдолі й печалі, – разом?…

Чи вічно лунатиме його зойк:

«Моє серденько, мій квіте рожаной!

Сердечне на тоє болію, що… не могу очиць Твоїх і личка біленького видіти…»

Та ще розповідають, що іноді, особливо місячної ночі, що її так і хочеться назвати чарівною, з’являється тремтливе марево… Може, видіння, може, примара… Чи – привид з неясними, ледь окресленими контурами постаті в білому (чи, може, то ілюзія, якою живе людина?) і тоді чути, як хтось – чи те привиддя – когось благає:

«Я люблю тебе, люби мене… люби мене… люби мене…»

І мовби з інших країв чи з іншого життя, – яке вже було чи яке ще буде і буде неодмінно прекрасне, бо інакшим майбуття й не уявляється і не привиджується, – долинає ледь-ледь чутно:

Гей, літа орел, літа сизий,

Та й попід небесами…

Тайна мазепиних скарбів

Скарби Мазепи шукають вже не одне десятиріччя.

Ба навіть сторіччя.

Шукають, шукають і – марно.

Принаймні поки що.