Розділ «Епілог»

Але було в Мазепи й ще одне, чи не найнадійніше місце для сховку.

Знаменитий палац під Бахмачем на хуторі Поросючка!

Спокійно, спокійно, добродії і товаришочки, і всі, хто горить бажанням-сверблячкою знайти Мазепин скарб – ми майже біля мети. Тільки вам і повідаю таємницю: саме в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли на вірність Мазепі присягу як гетьману України, й підтвердили готовність «сподіватися на протекцію короля».

Там же багато з них закопали свої статки – неподалік гетьманських, вірячи: якщо пан гетьман там приховав, то й для них там буде надійний сховок. Адже там захищатиме добро сам Скарбник – та ще з Поросючкою на додачу.

Хто такий Скарбник, ми вже, здається, розібралися – чорт-дідько, коли хочете. Вірний охоронець господарських скарбів, котрий швидше сам трупом ляже (а втім, він невмирущий), а сховок, йому ввірений, збереже, а ось хто така Поросючка? Казали, ще страшніша і ще надійніша за самого Скарбника, охоронниця доручених їй скарбів. Вічна і невмируща, і вона водиться не де-небудь, а на тім хуторі, що так і зветься – Поросячий. Ось чому саме там гетьман збудував свій палац і там, уклавши темної ночі страшну угоду з Поросючкою, довірив їй свої багатства.

Я, мовляв, зі шведами, з королем їхнім Карлом буду триматися до побіди. А коли побіди не вийде і воєнне щастя нас зрадить, відступлю за Дністер у Бендери… Чи довго там буду – не скажу. Але повернуся, а ти, Поросючко, тим часом пильно стережи мої скарби. Вони не тіко мої, а й людські. Після смерті вони мені вже ні до чого будуть, а люду нашому, як вільним стане, знадобляться. І Поросючка стереже-береже, як їй і велено, скарби гетьмана, та так ревно, що навіть сам Скарбник, нащо вже чорт-біс, а й він її остерігається.

Частенько буває, як у неділю хильне чарчину-другу бісівської скаженівки з блекотою та чемерицею, то підкрутить свого вуса і скаже, невідомо до кого звертаючись: е, що не кажіть, а Поросючка – це таки… Поросючка! Ми їй і під ратиці не годимося!

– А що, – питають, – у Поросючки хіба ратиці?

– Аякже. Як і в кожної справжньої Поросючки – і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом – дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело, а отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає – аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що, крім чортихи. Хто в її очі загляне – вважай пропав! Тож нащо я вже чорт-дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.

– Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?

– А я, – не губиться Скарбник, – не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого згламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.

Ось тепер ми з вами й домовилися, де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це – якщо ви не боїтеся оної Поросючки.

Де шукати скарби?

Отамечки, де залишки Мазепиного палацу – неподалік залізничної – тільки цур між нами! – станції Бахмач. Підете отак прямо-прямо, потім ліворуч візьмете. Якраз там, де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете – куди саме, вже я не пригадую, – а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними про погоду та життя-буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний, як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила, найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають, і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають – аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися. Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж-аж-аж. Навіть лоби в них мокрі.

Аж тут півні як закукурікають!

Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем – так він «відраховує» час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка, зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч – як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… і все їхнє кодло!)

Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так і сипонули врізнобіч! Як шкідники які.

Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх – од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху – дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…

Одне слово, пустка.