Розділ «Епілог»

Об ней молчат. Ее страданья,

Ее судьба, ее конец

Непроницаемою тьмою

От нас закрыты…

Правда, в Україні «преступницу» ніби ж пам’ятають.

 …Лишь порою

Слепой украинский певец,

Когда в селе перед народом

Он песни Гетмана бренчит,

О грешной деве мимоходом

Казачкам юным говорит.

«Слепой украинский певец…» У Пушкіна – це описове визначення, очевидно, мається на увазі кобзар. (Просто сліпих співаків народних в Україні не було, були бандуристи, лірники, кобзарі.)

Кобзарське мистецтво було поширеним серед сліпих, для багатьох із них це ремесло – єдина можлива форма заробітку. Як правило, сліпого кобзаря водив по селах і містах хлопчик-поводир, якого кобзар наймав у бідних батьків за певну винагороду. А перед тим, як здобути право на самостійне мандрування, кобзар-сліпець мав пройти певну виучку і витримати своєрідний «екзамен» у цеховому братстві. З 1951 року в Україні діє Державна заслужена капела бандуристів України. Відкрита й школа кобзарського мистецтва на Київщині та перший музей кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.

В Україні кобзар – це більше як народний співець, що супроводжує свій спів грою на кобзі чи бандурі. Кобзар – ще тоді – один із символів України, її співучої і музикальної душі, зрештою, її історії, культури, духовності. Тож і недаремно книгу своїх поезій Т. Шевченко назвав «Кобзар». (Леся Українка: «Гомоніла твоя кобза / Гучною струною, / В кожнім серці одбивалась / Чистою луною».)

Коли в давні часи у селі з’являвся мандрівний кобзар, якого вів хлопчик-поводир в полотняній сорочечці й таких же штаненятах, все село збігалося послухати спів та рокіт кобзи чи бандури. І такі імпровізовані концерти часто тривали й далеко за північ (щоб видно було кобзаря, розпалювали багаття). І про що тільки не співав кобзар! Найчастіше про напади татар на Україну та про інших воріженьків, про козаків, які героїчно захищають свій край і люд, і, звичайно ж, – для дівчат та хлопців, – про любов… І часто про якусь конкретну. Тим більше яса про незвичайну любов гетьмана Мазепи до юної Мотрі Кочубеївни, яким так і не судилося зійтися, швидко розлетілася по Україні.

Кобзарі самі складали про них пісні і співали їх, і ці пісні користувалися найбільшим успіхом у слухачів. Мандруючи селами, сліпі кобзарі і через століття по тому співали про Мазепу та Мотрононьку Кочубей, а це свідчило, що про їхню любов знала вся Україна і щиро співчувала юній Мотрі…

Найдалі (хоча куди вже далі), розповідаючи про долю Мотрі Кочубей, пішло одне видання (потім повторено у Вікіпедії – вільній енциклопедії):

«Матрена Кочубей была в 1707 году выдана замуж за сына генерального судьи Чуйкевича, которого Мазепа успел склонить на свою сторону, а затем – УВАГА! – сослана вместе с мужем в Сибирь. По возвращении Матрена постриглась в монахини».

З приводу заслання Мотрі в Сибір – без коментарів. Бо це вже занадто, а з приводу постриження в черниці…

Жив та був колись такий український – видатний! – історик: Лазаревський Олександр Матвійович (1834–1902). (Радянські, не завжди об’єктивні історики шпигали його «дрібнобуржуазним лібералізмом».)