Розділ «Епілог»

Кажуть, що то не яса, не легенда, а жива-живісінька правда-билиця.

Хоч між матір’ю й дочкою тоді як чорна кішка пробігла, бо мати винуватила доньку свою в смерті батька, але буцімто вони, як приїхала Мотря за нею з монастиря, помирилися – не чужі ж бо люди.

Вйокнув візник на гнідих, ті затрусили, тягнучи візок з двома черницями і зникли з приреченого міста. Коли Меншиков увірветься до Батурина, послані ним люди нікого в будинку Кочубея не виявлять…

Казали, що й справді мати з дочкою помирилися, обидві тоді плакали й просили одна в одної прощення. Коли виходили з двору, Мотря обіймала неньку за плечі і вела її до візка, вони сіли і поїхали, і зникли назавжди.

А куди вони поїхали – того ніхто не відає. Може, подалися в монастир віку свого доживати, може, ще десь знайшли закуток у світі білому, може ще деінде – сіє тайна є… Дім Кочубеїв у спаленому Батурині чи не єдиний уціліє – з якого дива? Вибитими вікнами і вибитими дверима зяятиме жахливою пусткою і ночами з нього вилітатимуть сичі-пугачі та моторошно кричатимуть: пугу-пугу-пугу…

«Про подальшу долю обраниці гетьмана є різні версії. Серед них – перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилася в батуринському ставку), божевілля, перебування черницею в Пушкарівському монастирі поблизу Полтави – здебільшого літературного, народно-міфологічного походження».

І далі – увага! – «насправді Мотря, здається, драми зі свого нещасливого кохання не робила і вийшла заміж, за деякими даними, за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича, за іншими – за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею» (О. П. Реєнт, І. А. Коляда).

Так і пишуть: через роки після прощання з гетьманом Мотря виходить заміж за сина одного з козацьких старшин Василя Чуйкевича, близької Мазепі людини… Ще й посилаються на якийсь родовід дворян Чуйкевичів, де написано, що у 1707 році Василь Чуйкевич оженив свого сина Семена (вже Семена, а не Василя. – В. Ч.) на одній з дочок Кочубея, хресниці Мазепи Мотрі.

Буцімто тоді, у 1707 році, Семену Васильовичу Чуйкевичу було 35–37 років. Мазепа, мовляв, був не в захопленні від вибору старого Кочубея, вважаючи, що Мотрі більше підійшов би «знатный какой шляхтич».

Семен Чуйкевич з 1728 року керував генеральною канцелярією, був «назначен в числе искусных и знатных персон» для перекладу «правных книг».

У 1730 році, згідно з вибором старшин Ніжинського полку, він стає полковим суддею.

«Чи було щасливим сімейне життя Чуйкевичів?» – запитує автор і сам же й відповідає: навряд, мовляв. Адже ніде в історичних джерелах не відображено, що Мотря народжувала дітей. Відомо, що з 1733 по 1736 рік вона була (на якій підставі відомо? З яких документів? – В. Ч.) ігуменею Ніжинського жіночого монастиря, була Меланія Чуйкевич, яка після важкої хвороби померла у 1736 році. «Це була не хто інша, як Мотря Кочубей» – на якій підставі це стверджується?

Далі автори пишуть, що їй було 48 років, «она скончалась в тот самый день, когда более тридцати лет назад 20 января она в стужу прибежала в имение к Мазепе. Так бесславно закончилась жизнь прекрасной заложницы своей любви, красавицы и умницы Мотри, в жилах которой бушевал настоящий «коктейль» из четырех кровей: украинской, польской, русской и турецкой. Сбылось материнское проклятье: “Ты закончишь свой век в монастырской келье, а не на гетманском ложе!”»

На основі таких бездоказових статей створена і її біографія. У Вікіпедії вона подасться так: «Кочубей, Мотря Василівна. Дата народження – 1688. Дата смерті – 20 листопада 1736. Супруг Семен Чуйкевич».

Дата смерті поставлена для Мотрі Кочубей на тій підставі, що саме 20 січня 1736 року померла «игуменья Нежинского женского монастыря некая Мелания Чуйкевичева». Можливо. Але яке відношення до неї мала Мотря Кочубей?

Таку версію подає і солідне видання «100 видатних українців» (Київ, 2006).

«Доля Мотрі склалася трагічно: мати видала її заміж за чоловіка (за котрого саме – не уточнюється), якого вона так ніколи й не покохала. Померла Мотря Кочубеївна черницею одного з полтавських монастирів. Її могилу, розташовану в передмісті Полтави, зображено на літографії XIX ст. Хоча нині точне місцезнаходження поховання жінки, яка зіграла фатальну роль в житті старого гетьмана, невідоме, сучасні полтавські краєзнавці не втрачають надії його відшукати».

Крапку (правда, непереконливу) намагався в історії з подальшою долею Мотрі Кочубей поставити ще О. Пушкін у поемі «Полтава», назвавши Мотрю на прощання «преступницей» – ні більше, ні менше. (Наче дівчина була винуватою, що її батько, не захотівши Мазепу взяти в зяті, строчив на нього доноси Петру і дописався до того, що й голови позбувся.)

Так ось про подальшу долю Мотрі Кочубей (у поемі – Марії) за О. Пушкіним. А втім, за О. Пушкіним подальшої долі в Мотрі й не було. Назвавши її «преступницей», Олександр Сергійович відбувся таким інформаційним повідомленням:

…преданья